Join the new world

Викладається у зв'язку з екскурсією по Львову для ерепівців, яку 8-9 листопада будуть проводити Цезар та Отрелос.
Записано зі слів учасника подій. Подається в скороченні.
Фотки насмикані з нету, бо авторські треба знайти на іншій квартирі і пересканувати, фоткалось плівковим фотиком.
Матеріалістам читати не рекомендується.




Ми ніколи не знаєм спочинку в дорозі
Ми не знаємо, хто ми.
Ми – сни у віках.
Мов вітер крізь пальці, проходим крізь час і простори.
Ми – глина, покірна у Бога в руках,
Котру ліплять, але не випалюють зроду…




Пісенька, під впливом якої писався початок. Слухати тут.


Іноді мені ввижається картина. Темно синє, аж чорне, нічне небо, на передньому плані – будівлі міста: вежа Корнякта, купол домініканського костьолу, ратуша. Всі вони із легкого, блакитно-білого кришталю. А скрізь кришталь вдалині зліва видніється заросла безлистими деревами чорна Цитадельна гора з темними, червоно-чорними казармами…
Не знаю чому, але ця гора здавна магічно діє на мене. Тому один з днів знайомства Ївги зі Львовом я вирішив присвятити дослідженню Цитаделі. Було цікаво, як вона, з її своєрідним сприйняттям деяких речей, зреагує на це місце?
Ми вийшли десь опівдні. Був звичайний сірий зимовий день. По ходу я розповідав гості все, що сам чув про гору.

Львівська цитадель. Світ, загублений у часі і просторі над марнотою буденного життя великого міста. Гарно сказано... Кривавою і похмурою була історія цієї гори. В прадавні часи, ще за тисячу років до нашої ери, на ній розташовувалось язичницьке капище. “Величезні кам’яні плити, укладені одна до одної не хаотично, а людськими руками на вершині гори, численні знахідки перепалених людських кісток, урн, бронзових оздіб” знайшли під час будівлі укріплень Цитаделі. За часів середньовіччя на горі розташувався притулок для калік, лепрозорій для прокажених.

Під час облоги Львова союзними турками та козаками Дорошенка на горі в шанцях розмістили турецьку артилерію. Після зняття облоги “найбідніші разом з жебраками, що усюди волочаться, впали на сам табір неприятеля і полишені хати і ятки грабували. Гробарі, що мали стерегти окопища турецькі, з їх перегнилих трупів простирадла і обдерту білизну собі забирали… все було порубане і розвалене, святині Господні на кінські стайні і шопи для верблюдів та ослів замінені, з кляшторів чоловічих і жіночих сосуд усіх нечистот пороблено, самі вівтарі повалені, лавки напівзгорілі, тіла правовірних з трумен викинуті і псам на поживу залишені, фігури святих різними способами, що не описати, зганьблені і поругані, приватні доми частиною з землею зрівняні, частиною спалені”. Так описував відомий львівський історик Зиморович саму гору та її околицю після нашестя.

А 1848 року, в час, котрий історики назвуть “Весною народів”, з ще недобудованих споруд Цитаделі австрійці обстрілювали центр міста. За Польщі тут знову розміститись військові частини. Німці, чи не у спадок по "визволителям" 1939 року [1], розташували концтабір для військовополонених. Із 280 тис. чоловік половина лишилась тут назавжди.

По війні на території концтабору обладнали військові біологічні та біохімічні лабораторії, секретні конструкторські бюро, розмістили частини охорони. Ще з часів австрійців в тілі гори було прорито від чотирьох до шести підземних поверхів. Від однієї з вулиць, з двору будинку, був в’їзд прямо на четвертий рівень підземних приміщень, але при відступі німці його підірвали. Всього іншого підірвати чи то не встигли, чи не захотіли. Радянські війська, повернувшись на гору, розміновувати її також не стали. Міни все ще чекають свого часу. І коли дочекаються, похмура цитадельна гора врешті щезне в небуття, потягнувши за собою і місто, яке від жахливого струсу провалиться у підземні пустоти…
Розмовляючи і сковзаючись, ми піднялись до паркану Цитаделі. Ще недавно тут стояв контрольно-пропускний пункт з автоматниками. Нині ж будку прибрали, ворота також кудись поділи.

Розпочати наші дослідження вирішили з малого, підірваного і закинутого форту, спробувавши для початку сфотографувати його. Я розраховував, що якщо на нас налетять охоронці, то простіше буде відбитися тим, що фотографував історичні руїни, а не якийсь прихований об’єкт. Про всяк випадок я прихопив посвідчення помічника-консультанта народного депутата України і вдягнув свій мундир полковника, накинувши на нього цивільну куртку, аби не привертати до себе надлишок уваги.
Через ворота ми не пішли, і, взявши ліворуч, повз якусь дитячу площадку, крізь розломи в огорожі видерлися нагору. Прямо перед нами, стоячи на краю гори, мов снайпер в окопі, стояв ІІІ-й форт львівської Цитаделі, відгородившись від світу широким і глибоким ровом.


Ми роззирнулися навкруги. Ліворуч, через ущелину вулиці, розлігся парк ім. Б.Хмельницького, праворуч височіла артилерійська вежа та центральні казарми. В глибині території виднілись довгі бараки, відділені від нас автостоянкою, огородженою колючим дротом з прожекторами. З’явилось відчуття, що ми вторглися на заборонену територію, яка належить іншому світу. Я витягнув “Практику”[2] і зробив кілька знімків рову, стін форту та, крізь розлом, його розбиті перекриття. В сторожці автостоянки хтось заворушився.

Очікуючи реакції, ми безтурботно роззиралися навкруги і робили вигляд, що жваво розмовляємо. Я пробував пояснювати Ївзі основи фортифікації, вказуючи рукою на рів та стіни форту. Все було тихо. Вузькою засніженою стежкою по краю бруствера ми пішли навкруги форту. Йшли, уважно дивлячись під ноги, щоб не слизнути в глибокий рів-ескарп з вертикальною, мурованою тесаним камінням стіною, чи не скотитись до трамвайних колій, що пролягали далеко внизу. Вал обірвався широким розкопом із слідами автомобільних коліс в мерзлій глині.
Обережно спустившись, ми стали посеред проїзду. Підірваний та спалений форт похмуро та насторожено височів перед нами. Над замощеним тесаним камінням дном рову виднілись ряди бійниць.
За задумом фортифікаторів далекобійні гармати форту з тераси на даху та гарматних амбразур вели вогонь по Вулецьким пагорбам. Вогонь машинових крісів з вужчих бійниць мав змітати всіх, хто, не зважаючи на вогонь, спромігся видертись по стрімким схилам Цитадельної гори.


Ті сміливці, що всеодно прагнули добратись до форту, падали в рів і опинялись між товстими стінами бастіону та високим мурованим ескарпом. А щоб позбавити їх шансу вибратись з рову, внизу був ще один ряд кулеметних бійниць.
Для підвищення обороноздатності форт був повністю ізольований від зовнішнього світу. Постачання його велося через перекидний місточок, що прибирався під час оборони, або таємними підземними ходами. Останні окупанти порушили задум фортифікаторів, розкопавши бруствер рову, щоб до форту можна було під’їздити машинами. Перекидні містки з дверима вони також прибрали, замінивши їх звичайними воротами.



Нас увесь час не полишало гнітюче відчуття, що за нами пильно стежать. Переборюючи враження, ніби оскверняємо чиюсь могилу, скрізь закіптюжений вхідний каземат-тамбур ми таки ризикнули увійти до середини.
Вибух, який мов ножем, розрізав товстелезні стіни форту, був не один. У стіні, що дивилась на місто, по всій висоті зяяли проломи. Закіптюжені склепінчасті перекриття поверхів були розбиті майже до серцевинного стержня-хідника, що зберігся повністю. У його невисоких дверних лазах виднілись вузькі гвинтові сходи, по яким солдати гарнізону проходили з підземного ходу на всі рівні форту. Відзнявши кілька кадрів, ми спустились у глибину, заглянули у лаз серцевинного стержня. Кам’яні, завалені будівельним сміттям сходи, спускаючись з другого поверху, вели під землю, в глиб гори.


Сфотографувавши сходи в небуття я побачив, що в мене лишилась тільки половина плівки і вирішив іти далі. Повернувшись до вхідного каземату-тамбура, я показав Ївзі металеві шківи, які колись утримували на тросах перекидний місток для сполучення форту з землею.
Вийшовши на світло, ми попід колючим дротом автостоянки пішли до центральних казарм.
Праворуч йшов крутий, накатаний навколишніми дітьми спуск, що закінчувався колишнім КПП, на невеличкій спортивній площадці жінка вигулювала свого псиська, а трохи далі, вже за територією сучасної огорожі, з якоїсь прибудови височіла велика цегельна труба.
– Щось вона мені нагадує, та труба, – сказала Ївга. Справді, чи тільки опалювальні функції виконувала ця котельня в не такому далекому минулому?
Пройшовши далі, ми пересікли другий рубіж, що розділяв територію Цитаделі на дві зони, зведений з метою не допустити сторонніх до таємниць цієї загадкової території. Тепер будка внутрішнього КПП перед металевими ворітьми пустувала. Проходячи мимо неї, мимохідь очікував перепони, окрику вартового. Не втримавшись і оглянувшись, я побачив, що з кутка артилерійської башти нам в спину дивиться маленька телекамера.


В другій зоні, приховані кущами і деревами, виднілись довгі сірі приземкуваті бараки. Ліворуч тягнувся темно-сірий барак з заіржавілими вентиляторами-витяжками. На другому його кінці блистів сріблом теплоізоляційної фольги бак для зберігання якогось зрідженого газу. Ще два одноповерхові бараки ховалися у низині, прямо перед нами. Можливо, саме в них перебували військовополонені, а в пізніші часи розміщувались лабораторії чи “експериментальний матеріал” для них.
Взявши праворуч, повз бараки ми вийшли до великого форту номер ІІ, що виднівся трішки далі, на узвишші. Підхід до нього також був розкопаний широким проїздом, в якому стояв на давно спущених шинах закинутий “Урал” та остов військового причепу, можливо, хімічного призначення. На відміну від трьох інших, замаскованих та обсаджених деревами, цей форт був повністю оголеним. На бруствері зі сторони міста, мов чорне розп’яття, виднівся остов грибка для охоронця. Всюди були сліди запустіння.


Ївга пожалілася, що неприємне відчуття недоброго “всевидючого ока”, котре нас супроводжувало від моменту вторгнення на територію Цитаделі, різко посилилось і переросло просто таки в хворобливе. Коли ж я знову витягнув фотоапарат, це відчуття змінилося враженням наставленого в спину кулемета. В цьому місці каміння Цитаделі настільки просякнуло підозріливістю та ненавистю до незваних, сторонніх гостей, що мимохідь очікувався окрик вартових, гавкіт спущених собак, або й автоматна черга.
– Як тут моторошно... Скрізь кров... ріки крові і чужого болю. Страх. Зненависть. Садизм. Як тут взагалі можуть працювати люди, не сходячи при цьому з глузду? – здивувалася Ївга. – І це місце якісь божевільні мріють перетворити в зону розваг? [3]

Не можу не погодитись. В такому місці треба споруджувати зовсім не американізовані бізнесцентри з макдональдсами. Вся ця гора має стати єдиним комплексом-музеєм воєн, що пронеслись над нашим краєм, антилюдськості окупаційних тоталітарних режимів, пам’ятником всім закатованим краянам. Надто багато ще лишилося тих, хто, маскуючись пацифістськими настроями або економічною доцільністю, намагається замаскувати та знищити сліди своєї діяльності. Мовляв, що було – то загуло, а зараз людям треба хліба та видовищ, а не якусь там історію. Але тим, хто хоч іноді задумується над проблемами, відмінними від проблеми гарно розважитись, давно відомо, що той, хто не пам’ятає або й свідомо відкидає минуле, змушений переживати його знов і знов…


Озирнувшись навкруг, я сфотографував залишки “Урала”, ворота, остов грибка і ми вилізли на бруствер ескарпу, що оточував будівлю. Внизу ліворуч і перед нами лежало місто, а праворуч бовваніла громада великого форту, який дивився у світ сліпими амбразурами та бійницями, забитими обшарпаними щитами з підручних матеріалів.
На верхній терасі укріплення виднілась якась будка, між зубцями кренеляжу звисали ліхтарі – ті, що освітлюють нічні проспекти великих міст. Цікаво, для чого саме цей закинутий форт, всього кілька метрів його стіни та рів по всьому діаметру було освітлювати такою кількістю дуже потужних ліхтарів? І це не рахуючи звичайних прожекторів, що також виднілися на даху? Може, саме тут, враховуючи віддаленість форту, його товстелезні стіни та особливий сталий мікроклімат всередині таких споруд і розташовувались біологічні лабораторії, де медики-атеїсти провадили свої експерименти на людському матеріалі, досліджуючи нові види біологічної зброї?

Прямо з валу до дверей, пробитих замість амбразури, на другий поверх вів місточок. Далі, за остовом грибка, виднілись стояки крана-тельфера, рейка якого зникала за щитом, що закривав амбразуру. Кран слугував для переміщення вантажів з форту і назад прямо через вікно в рів, обминаючи центральний в’їзд. Сфотографувавши його, я побачив далі ще один тельфер, рейка якого була обрізана біля самого вікна і лежала у рові, задерши другий кінець догори. Від наступного тельфера лишилась тільки повалена бетонована основа, якимось чином вирвана із землі. Виявляється, форт був по всьому діаметру рівномірно оточений такими кранами, що подекуди ще вціліли. Я ступив крок далі, і тут…
Небо стало темніти і сірий день перетворився на чорну, беззоряну ніч. Виникло переконання, що нині 1956-й рік. Ївга зникла, я також став безтілесним.

Включились ліхтарі та прожектори, заливши форт, рів і пагорб навколо сліпучим білим світлом. Завила сирена. По всьому валу та у розритому проїзді заметушились чорні постаті людей. В якості акомпанементу сирені лунають крики, російський мат. У світлі прожекторів та ліхтарів з усіх відкритих амбразур форту тельфери гарячково витягують якісь контейнери, складаючи їх прямо в рів або на вал. Галасуючи, люди внизу швидко і нервово вантажать ці контейнери в криті вантажівки, що задкуючи, під’їздять через розкоп...

Небо яснішає і ми знову похмурого зимового дня стоїмо на валу, а перед нами німий, закинутий форт Цитаделі. Та чи зовсім закинутий?
Що бачив цей форт за півтора століття свого існування? Які почуття всотали його фундаменти, стоячи на спалених людських кістках тритисячолітньої давності, знайдених під час його спорудження?

Ще напівзасліплений прожекторами по брустверу ступаю далі. Попереду, трішки нижче, видніється рівний ряд обкарнаканих стовбурів тополь. – О, чорт, і тут люди! – думаю я, помічаючи далі внизу дві постаті, що стоять поміж дерев біля червоної цегельної стіни. Опускаю фотоапарат, щоб його не так було помітно, і тут наше волосся стає дибки.

Два чоловіки, що прилаштувались під деревами, перетворюються на чорні людські силуети, намальовані на стіні. Із-за остовів тополь вздовж стіни вигулькують інші силуети, ще і ще. Замість двох їх понад два десятки. І з наступним кроком ми знову ступаємо в минуле.

...Конвоїри в зеленій формі з червоними погонами штовхають людей із зв’язаними позаду руками, приставляючи їх спинами до намальованих сажею на стіні людських силуетів. Конвоїри відходять, люди лишається стояти навпроти нас. Чути гавкаючі слова команди, звучать постріли і люди падають. А до стіни, щоб прибрати трупи і підготувати місце для наступних, уже поспішають чергові приречені.
Я напівсвідомо наводжу на стіну апарат, клацаю затвором. Ївга шарпає мене за рукав та розвертається, щоб втекти. Один з солдатів-конвоїрів обертається, піднімає свого карабіна, стріляє навздогін. Куля попадає Ївзі між лопаток, сильним ударом штовхаючи її вперед. Конвульсивно вчепившись лівою рукою в мій рукав, Ївга падає у провалля.

...Оглушені, ми скочуємось по крутому, засніженому та обледенілому схилу Калічої гори прямо у дворик якогось будинку. Високо в горі видніються зубці зловісного форту.



[1] Маються на увазі "Перші Совіти"
[2] Німецький плівковий фотоапарат Praktica MTL 5 B
[3] Ці проходи велись наприкінці у 1999 році, то ж на той момент було ще мало відомо про форт №2, який слугував в якості камер смертників, доля допитів і тортур ще за часів функціонування “Stalag-328″. Власне основна частина військовополонених за німців загинула саме тут. Що тут творилось за совків, історія поки що мовчить. Тоді цей форт був ще закинутий.





Історично-мілітарна тематика
Кроки по часу
Кадр з минулого
Про Повітрульку: 101 казка від Повітрулі
День N-1 (преамбула)
День N (прибуття)
Новобранець
Урок Сунь Чая
СВЯТОЧНЫ АРТЫКУЛ. Репортаж з евесілля. Частина 1.
Вампірські історії
Частина 1; частина 2; частина 3; частина 4; частина 5
Залізничні історії
Частина 1, пробна. Озеро
Частина 2. Потяг-привид
Частина 3. Потяг-привид топить найпотужніший в Совку лінкор
Частина 4. Потяг-привид зупиняється в ставці фюрера.

Гайд "Соціалізація новачка у грі"