[Igor Gritsenko] Cлабоумие и отвага

Day 2,070, 11:52 • Published in Ukraine Ukraine • by Geralt of Zaporizhzhia
Я не такий як всі.

Я дуже хотів би бути таким як всі.

Насправді, таких як я — досить багато, просто ви нас не бачите, а ми вас уникаємо і косимо під нормальних. Я — клієнт психлікарні, постійний житель ось уже на протязі майже двох з половиною років. Мій діагноз - F33.2, тяжка депресія з загрозою суїциду. Власне кажучи, я так сюди і потрапив.

Я знаходжуся у досить великій психлікарні з декількома корпусами та внутрішнім двориком. Звичайно, нас оточує бетонний паркан для попередження втеч, але за моєї пам'яті ніхто звідси не тікав, бо тут і так добре, а на волі ніхто з тутешніх пацієнтів не потрібен.

У мене ізольована палата з постійним наглядом, два метри на три метри з м'якими стінами та залізними дверима. Головним скарбом я вважаю заґратоване віконечко, що виходить до внутрішнього дворику, оскільки навіть з палати виходити мені дозволено тільки у супроводі медперсоналу. Щодня коктейль з антидепресантів та нейролептиків заспокоює мене, проте я не рвуся на волю, адже кожного разу, коли мене виписували, я знову потрапляв сюди.

Крім таких палат, як у мене, є ще загальні палати на декілька десятків чоловік та малі палати на 3-4 людини. Контингент в них досить різний — хто від армії косить, хто від тюрми, хто лікується, щоб вийти майже здоровим, а деякі взагалі постійні жителі, навіть більше, ніж я, тут живуть. Якщо відкинути тимчасових жителів, то всіх інших я уже добре знаю. Я виходжу на прогулянку тільки раз на тиждень, проте я бачу, як гуляють інші, навіть чую їхні розмови. Це теж яка-не-яка, а розвага.
Останнім часом я став дещо менше спати вночі, а більше вдень. Це дозволяє мені спостерігати за сходом сонця, за співом пташок, це приємно навіть для мене. Тому для мене було здивуванням, коли одного ранку із третього корпусу вийшов один із хворих, закутаний в штори. Він похапцем озирнувся та викарбовуючи крок, пройшов до входу до мого корпусу. Коли він підійшов ближче, я його впізнав.

То був "товариш Юрій", старий дисидент, що потрапив до психлікарні ще за Радянського Союзу за свої антирадянські переконання. Коли ж СРСР розвалився, його випустили, але було уже пізно. Через місяць він повернувся, але вже з новими переконаннями — він вважав себе останнім комуністом, що здатен повести всіх на боротьбу зі світовим правлінням. Дійсно, сумна історія. Але що йому тут потрібно? Навіть останній шизофренік знає, що порушення режиму карається ізоляцією та ін'єкціями антипсихотиків!


Прислухаючись до його тихих кроків, я зрозумів, куди він направляється. В тій палаті знаходилися друзі-реконструктори, які відтворювали партизанські битви ОУН УПА з військами НКВД. Під час одної з реконструкцій вони наткнулися на реальний снаряд часів Другої Світової та випадково його здетонували. Дехто загинув, дехто взагалі не постраждав, а ось цим трьом дещо не поталанило. Контузії, органічне пошкодження та розлад особистості, конфабуляції. Вони так і залишилися в тій реконструкції, тільки вона для них стала реальністю.

Як я не напружував свій слух, мені так і не вдалося нічого почути, крім сердитого рявкання з заперечними інтонаціями. Доволі скоро почулися швидкі шаркаючі кроки у напрямку виходу та через грати я помітив, як "товариш" похапцем побіг до свого корпусу.
Ця подія могла би залишитися цікавим, але незначним епізодом в моїй пам'яті, якби не одне але.

Буквально через декілька днів та ж сама фігура в тій самій шторі майже в той же самий час виперлася з того ж самого корпусу. Я вже було подумав, що це той же самий "товариш Юрій", проте щось у його ході мені здалося незвичним. Коли він підійшов ближче, я зрозумів, що це була моя фатальна помилка.

То був (чи була?) відомий трансвестит, який поїхав до Таїланду робити операцію по зміні статі, та щось пішло не так. Цюцюрку йому відрізали, цицьки пришили, а от закінчити трансформацію не вдалося. Не знаю, що саме сталося — чи то грошей не вистачило, чи просто депортували, але по приїзду додому це чудо не прожило на волі і трьох тижнів. З шизоїдним розладом особистості його доставили сюди та так і залишили.
Прозвали його Китайцем за його фотографії з вузькоокими таїландцями, які він привіз із собою.

Знову ті ж самі двері. От тільки почув я дещо більше, виявилося, що прийшов він(вона? воно?) в одній шторці і намагався роздягнутися (а як тоді пояснити вигуки відрази?). Потім відбулася розмова майже пошепки, яку одного разу перервав приглушений регіт. Напруживши свій слух, я вловив пискотливий голос Китайця, який вимагав такої ж підтримки, як і для товариша Юрочки. Якісь танки, шаути, голоси. Я тут звик до різного роду галюцинацій, але щоб вони були масовими — це я бачив (точніше, чув) вперше. На жаль, ця розмова раптом завершилася і щасливий Китаєць побіг, вистрибуючи, до своєї палати.

Ну що ж. Цей абсурд підняв настрій навіть мені. Тепер буду з нетерпінням сидіти біля вікна, чекаючи наступного відвідувача. З цього щось буде…

Igor Gritsenko