Один день

Day 2,067, 11:46 • Published in Ukraine Ukraine • by UriSS


Бути в еУкраїні комуністом - доволі важко. Коли сонце тільки-но визирає з-за горизонту, а усі мирні жителі тихо сплять у своїх ку5 будиночках, я уже роблю ранкову зарядку під революційні марші. Потому вмиваю обличчя, вдягаю гімнастерку і чоботи, кріплю на пояс трофейний наган. Зараз по вулиці ходить мало людей, але друзів серед них нема.

Перед тим, як вийти з дому, я набиваю люльку і сиджу якийсь час перед портретом Леніна. Кожного дня я задаю собі питання: «А вчинив би він на моєму місці так само?». Якщо я починаю сумніватися у ствердній відповіді, значить щось у моєму житті пішло не так.

Поки що мої думки збігаються з думками великого Вождя. Справа Партії вимагає жертв і немає таких бар’єрів, перед якими зупиниться справжній комуніст на шляху повної і беззаперечної перемоги Революції.

Виходячи на вулицю, я на всяк випадок вдягаю поверх гімнастерки довгий чорний плащ. Це після Перемоги виходити на вулицю з червоними зірками буде модно, зараз же треба дотримуватися якої-не-якої конспірації. Особливо враховуючи, куди лежить мій шлях.

Підійшовши за потрібною адресою, я бачу, що світло у вікнах ще горить. Невже я прийшов зарано? Я стою у темряві провулка і чекаю, поки з дверей не виходить дебела постать у вишиванці.

- Заходь, комуняко, - каже мені вуйко і я пірнаю у темний коридор. На сходах ми минаємо оббльовані тіла бандерівців. Один з них хапає мене за ногу і хрипить: «Слава Україні!». «Героям слава», плюю йому у відповідь, прикриваючи коміром плаща обличчя. Хоч шанси, що це тіло завтра буде щось пам’ятати і так мізерні.
Вуйко веде мене на найвищий поверх, там, за закритими дверима чути притишену розмову.

- Чекай тут, - буркає вуйко і заходить у кімнату. Мені важко дихати від густого перегару, але я спокійно киваю. Цікаво, як він тут витримує? І тут до мене доходить, чому його рухи такі рвучкі, звідки металеві нотки в голосі і чому йому так важко були йти сходами.

Через якийсь час мене кличуть всередину. За різьбленим столом сидять троє у військовій формі. Кітелі з блискавками нагадують мені щось до болю знайоме, але я мовчу. Зараз вже не ті часи, коли банили за дві літери С підряд. В голові столу помічаю четвертого. Схилившись, чоловік щось бурмоче, але говорити йому заважає салат, у якому він лежить обличчям. З його носа вилазять майонезні бульки і лопаються, покриваючи стіл навколо білими цятками.

- Привіт, - говорить мені один з вояків, з левом на рукаві, але руки не подає ніхто. У кімнаті спекотно, я намагаюся зняти плащ, але мені забороняють. Я розумію, що скріншотів даної розмови не хоче ніхто. Навіщо тоді було мене запрошувати у саме лігво?

Напевне, уславлені воїни просто бояться показуватися десь за межами свого офісу без ескорту «вуйків». Це і не дивно, враховуючи, що улюбленим видом ведення бойових дій для них було вистрибнути з лісу, вдарити у тил, а потім сховатися назад.

- Скільки ти хочеш? - запитує вояк з левом.

Я зображаю мисленнєву діяльність, хоч все давно вирішив. Справа революції потребує ресурсів, а у них їх хоч відбавляй.

- Сто голдів, тисячу одиниць ку7 зброї, регулярні поставки їжі для бійців Революції кожного тижня…

Один з вояків пхикає, він очікував явно на вищі вимоги. Для тих, хто присмоктався до державної скарбниці - це не гроші. Але я ще не закінчив.

- І протекцію від ТО, - випалюю я і замовкаю.
- Що? - рявкає вояка з левом і тягнеться за маузером. Я навіть не кліпаю, хоч всередині все перевертається. - Та ти хоч розумієш, що з нас зроблять, якщо ми вас підтримаємо.

- Необов’язково нас підтримувати відкрито. Достатньо однієї механізованої дивізії вуйків на своєму місці у свій час. Вам що, важко?

- Добре, - несподівано погоджується вояка, - ми згодні. Отже, що від вас…

- Зачекайте, - перебиваю його я. - Невже ви думаєте, що я повірю вам на слово?

- І що ж ти хочеш?
- Офіційно завірену гарантію. З вашим, - киваю на вояку з левом, - підписом.

- Тобі ніхто не повірить, - кривиться вояка. Такого він не чекав.
- Подивимось, - посміхаюся я, розуміючи, що справу зроблено.

Гарантією, що вони мені виписали, можна було хіба що скористатися в санвузлі. Але разом з прихованою камерою, вона перетворювалася на досить таки значимий документ. Ближче до 15 числа, ми ще пограємо у ігри.

Я виходжу на вулицю, коли вже світло. Тіло на сходах спить безпробудним сном на м’якій подушці своєї вчорашньої вечері. Я знаю, що там, нагорі, штабівці потирають руки, вихваляючись один перед одним, як їм вдалося мене нагріти. Я це передбачив і навмисне включив у контракт пункти, в яких легко обманути. Для бандерівця обман - суть його життя, з цим треба рахуватися.

Тепер мені належить виконати свої обов’язки. Там, насправді, небагато. Для початку розмови з видними політиками з подальшою публікацією скріншотів. Потім підтримка певних кандидатів на виборах. Що може бути гірше за підтримку комуністів? Шаути, коментарі, пропаганда як вона є. Це в мене виходить непогано.

Я приходжу додому і знімаю нарешті важкий шкіряний плащ. Час, коли комуністам можна буде не ховаючись ходити вулицями вже близько. Я черговий раз переконався в цьому, побачивши керівництво, нехай в цьому переконаються і прості жителі. Але вони, поки що, ще сплять у своїх ку5 будиночках. Міцно-преміцно. Доброго ранку, жителі, доброго ранку!



Быть в еУкраине коммунистом - довольно трудно. Когда солнце только выглядывает из-за горизонта, а все мирные жители тихо спят в своих ку5 домиках, я уже делаю утреннюю зарядку под революционные марши. После умываю лицо, надеваю гимнастерку и сапоги, креплю на пояс трофейный наган. Сейчас по улицам ходит мало людей, но друзей среди них нет.

Прежде чем выйти из дома, я набиваю трубку и сижу некоторое время перед портретом Ленина. Каждый день я задаю себе вопрос: «А поступил бы он на моем месте так же?». Если я начинаю сомневаться в утвердительном ответе, значит что-то в моей жизни пошло не так.

Пока мои мысли совпадают с мыслями великого вождя. Дело Партии требует жертв, и нет таких барьеров, перед которыми остановится настоящий коммунист на пути полной и безоговорочной победы Революции.

Выходя на улицу, я на всякий случай надеваю поверх гимнастерки длинный черный плащ. Это после Победы выходить на улицу с красными звездами будет модно, сейчас же нужно придерживаться какой-никакой конспирации. Особенно учитывая, куда лежит мой путь.

Подойдя к нужному адресу, я вижу, что свет в окнах еще горит. Неужели я пришел рано? Я стою в темноте переулка и жду, пока из дверей не выходит дебелая фигура в вышиванке.

- Заходи, коммуняка, - говорит мне дядька, и я ныряю в темный коридор. На лестнице мы проходим заблеванные тела бандеровцев. Один из них хватает меня за ногу и хрипит: «Слава Украине». «Героям слава», плюю ему в ответ, прикрываясь воротником плаща. Хотя шансы, что это тело завтра будет что-то помнить и так мизерные.

Дядька ведет меня на самый верхний этаж – там из-за закрытых дверей слышится приглушенный разговор.

- Жди здесь, - бурчит дядька и входит в комнату. Мне трудно дышать от густого перегара, но я спокойно киваю. Интересно, как он здесь выдерживает? И тут до меня доходит, почему его движения такие рваные, откуда металлические нотки в голосе и почему ему так трудно было идти по лестнице.

Через некоторое время меня зовут внутрь. За резным столом сидят трое в военной форме. Кители с молниями напоминают мне что-то до боли знакомое, но я молчу. Сейчас уже не те времена, когда банили за две буквы С подряд. Во главе стола я замечаю четвертого. Склонившись, человек что-то бормочет, но говорить ему мешает салат, в котором он лежит лицом. Из его носа вылезают майонезные пузыри и лопаются, покрывая стол вокруг белыми пятнышками.

- Привет, - говорит мне один из воинов, со львом на рукаве, но руки не подает никто. В комнате жарко, я пытаюсь снять плащ, но мне запрещают. Я понимаю, что скриншотов данного разговора не хочет никто. Зачем тогда было приглашать меня в самое логово?

Наверное, прославленные воины просто боятся показываться где-то за пределами своего офиса без эскорта «дядьки». Это и не удивительно, учитывая, что любимым видом ведения боевых действий для них было выпрыгнуть из леса, ударить в тыл, а затем скрыться обратно.

- Сколько ты хочешь? – спрашивает солдат со львом.

Я изображаю умственную деятельность, хотя все давно решил. Дело революции требует ресурсов, а их у них хоть отбавляй.

- Сто голда, тысячу единиц ку7 оружия, регулярные поставки пищи для бойцов Революции каждую неделю ...

Один из воинов хнычет, он явно не ждал таких высоких требований. Для тех, кто присосался к государственной казне - это не деньги. Но я еще не закончил.

- И протекцию от ТО, - выпаливаю я и замолкаю.
- Что? - рявкает воин со львом и тянется за маузером. Я даже не моргаю, хотя внутри все переворачивается. - Ты хоть понимаешь, что из нас сделают, если мы вас поддержим.

- Необязательно нас поддерживать открыто. Достаточно одной механизированной дивизии дядьки на своем месте в свое время. Вам что, трудно?
- Хорошо, - неожиданно соглашается воин, - мы согласны. Итак, что от вас ...
- Подождите, - перебиваю я его. - Неужели вы думаете, что я поверю вам на слово?
- И что же ты хочешь?
- Официально заверенную гарантию. С вашей, - киваю на воина со львом, - подписью.
- Тебе никто не поверит, - кривится воин. Такого он не ожидал.
- Посмотрим, - улыбаюсь я, понимая, что дело сделано.

Гарантией, что они мне выписали, можно было бы воспользоваться в санузле. Но вместе со скрытой камерой, она превращалась в довольно значимый документ. Ближе к 15 числу, мы еще поиграем в игры.

Я выхожу на улицу, когда уже светло. Тело на лестнице спит беспробудным сном на мягкой подушке из своего вчерашнего ужина. Я знаю, что там, наверху, штабные потирают руки, хвастаясь друг перед другом, как им удалось меня нагреть. Я это предвидел и умышленно включил в контракт пункты, в которых легко обмануть. Для бандеровца обман - суть его жизни, с этим надо считаться.

Теперь мне предстоит выполнить свои обязанности. Там на самом деле немного. Для начала разговора с видными политиками с последующей публикацией скриншотов. Затем поддержка определенных кандидатов на выборах. Что может быть хуже поддержки коммунистов? Шауты, комментарии, пропаганда как она есть. Это у меня получается неплохо.

Я прихожу домой и снимаю наконец тяжелый кожаный плащ. Время, когда коммунистам можно будет не прячась ходить по улицам уже близко. Я очередной раз убедился в этом, увидев правительство, пусть в этом убедятся и простые жители. Но они, пока, еще спят в своих ку5 домиках. Крепко-накрепко. С добрым утром, жители, с добрым утром!