Місця бойової слави

Day 1,624, 05:39 • Published in Ukraine Belarus • by Ogurez


Я повернувся. Не знаю чи на довго мене вистачить після піврічної перерви, але подивимося. Не воювати – скучно, а маючи за спиною аж 3к сили розвиватися далі немає сенсу. Зараз у мене є бажання і натхнення щось писати, тому не хочу втрачати такий рідкісний момент. Перечитавши пресу, помітив, що суспільству схвильоване темою окупації регіонів та війною, але я нічого не можу сказати з цього приводу. Занадто багато змінилося за моєї відсутності. У мене, звичайно, є суб'єктивні думки, але озвучувати я їх не буду. Та й не хочу.

Поговорити я хочу абсолютно про інше. Вірніше не поговорити, а розповісти. Розповісти про одну з найяскравіших сторінок української історії - про Балтійський похід. Чому саме ця війна? Напевно, тому що це була перша, за весь час існування України, успішна загарбницька війна. І, напевно, тому, що я зараз переживаю певне дежавю.

І так з чого ж все почалося? Почну з короткої передісторії.

Дня 1246 Україні остаточно позбулася окупації. Не можу не процитувати Ксенончика,який тобі написав:

Сегодня славный день. Пожалуй, один из ключевых, переломных дней в нашей истории. Именно сегодня, в 1246й день нового мира еУкраина полностью утвердилась, как государство. Государство со своими интересами и с возможностью самостоятельно добиваться поставленных целей. Посмотрите на север. Это зарево - огонь битвы в Сиверии. Битвы, в которой мы побеждаем. Это зарево - пламя войны, в которой мы уже победили.
Наша война ч3. Триумф воли.

О Боже, який же був час! Ніби вступаєш в нову епоху. Що не говори, але то дійсно був момент коли національний дух був як ніколи високий. Адже тоді всі забули про політичні скандали, не було опозиції і влади, не було ЕМС, РА, НМА. Всі були разом і готові були гори звернути. Дивно, так? Все ж ці події гідні окремого матеріалу, можливо я колись дозрію написати про них. Але не будемо відволікатися.



У той же час, на півночі активізувався альянс АВС (Латвія, Литва, Естонія). Сам по собі він нічого не вирішував. По суті це була маріонетка Оne. За допомогою великого брата, члени альянсу (зокрема Литва) окупували пів Фінляндії і всю Білорусь, асоціативних членів Едена.

Так трапилось, що геополітично лише Україна могла чимось зарадити союзникам. Усі головні гравці були зайняті перманентним місивом на Балканах, тому тягар визволення сусідів ляг на плечі України і Росії. Але що не говоріть, це було необхідним. Насправді ця війна стала своєрідним тестом на зрілість для «молодої» України. Вперше ми були не хлопчиком для биття(адже всі війни для нас закінчувалися випилом),а реальною бойовою одиницею ЕДЕНу, яка була спроможною відстоювати власні інтереси і інтересу альянсу.

Дещо парадоксальним може здатися вибір союзника – Росія, адже в повітрі ще витав дух боротьби за «орендовані регіони»(див. вище). Проте це був єдино можливий варіант, самі б ми не справилися із АВС(з Литвою 1х1 ми б пободалися, але проти всього альянсу у нас би не стало сил воювати). Варто сказати, забігаючи на наперед, що Росія все ж знову всіх кинула, не віддавши Мінськ і Вітебськ мотивуючи це «турботою про білорусів», нібито Литва готувала удар в відповідь.

Згідно плану, Україна мала нанести прямий удар по білоруським регіонам, окупованим литовцями. В свою чергу росіяни атакували зі сходу та півночі. Україна звільняла Гомель, Гродно і Брест, росіяни – Мінськ, Вітебськ та Могильов. Після цього ми мали повернути усі регіони білорусам через РВ, окрім Бреста і Гродно – коридору для вторгнення в Литву. Росія ж мала продовжити наступ на Латвійському та Естонському фронтах. Хоча офіційно, все мало завершитись виключно на визволенні Білорусі. Але зупинятись ніхто не планував.

1254 дня був виставлений закон про НЕ Литві, який вступив в дію на наступний день. Пішла атака на Брест, потім на Гомель. Не дивлячись на спротив литовців ці регіони вдалось відбити. Саме тоді Україні відкрилась одна із найзагадковіших, як на мене, особистість в нашій історії – Боровая. Відверто кажучи, я так і не зумів дізнатися хто це. Він з’явився так само неочікувано, як і зник. Людина просто вийшла топ світових танків, за якихось 2-3 дні. А після цієї війни він зник. І більше не з’являвся. І ніхто не знав хто це. Версії були настільки оригінальними, що навіть думали, нібито це рудмінський бот, запущений для стимулювання гравців вливати рл.



Окрім Борової, мабуть найголовнішою дійовою собою тих подій був президент - Крук Шино, людина, яка більше за всіх у цій країні гідна поваги. Людина гострого розуму, він завжди залишався вірним своїм політичним та ідеологічним цінностям. Правду кажучи, він і досі вірний своєму рідному ІЮ. Тому, старому ІЮ, а не тій, вибачте на слові, «партії», що зараз носить таку назву. Але Крук не тільки талановитий політик, він ще й відмінний командир і наставник. Ви можете всією своєю душею ненавидіти ЕМС і все що з ним пов'язано, але Крука ви поважати повинні. На таких людях тримається країна.

Після звільнення білоруських земель, ми перейшли до ще більше рішучих дій і почали вторгнення в саму Литву. Тут варто трохи відступитись і поговорити про військовий потенціал обох країн.



Не секрет, що результат битви залежить від тукліку та мастеркардів. Якщо першого у нас було приблизно порівну, то у відношенні мастеркардів Литва було значно сильніша(Борову не рахуєм). Не знаю з чим пов’язано. Можливо із кращим рівнем РЛ життя. Тому, для перемоги потрібна була чітка координація дій. Фактично, вся суть зброїних підрозділів – залити необхідну кількість дамагу в конкретний момент. Багато залежало від ГенШтабу та тогочасного МО, майбутнього президента Михалевича.

Після падіння Судовії литовці перейшли до контра наступу, навіть відбили один білоруський регіон, але на цьому вони видихнулися. Україна продовжила наступ, беручи регіон за регіоном і майже дійшли до моря, але… Останній литовський регіон встояв. Поплавати в Балтійському морі нам не судилось.
На той час у нас вже був новий президент та КабМін. А нова мітла, як відомо, мете по новому. Не очікувано для всіх, Україна підписує мирний договір із Литвою та виходить із війни, залишаючи Росію та Білорусь одних. За умовами договору, Білорусі гарантувалась безпека на 2 місяці.

Оцінювати це рішення можна по різному. З однієї сторони це був кидок союзників, але з іншої – Україна не звикла до затяжних війн. Країні дійсно потрібен був відпочинок. До того ж, відкрилась нова загроза – з півдня. Туреччина, після багаторічної війни із Грецією, підписала з ними перемир’я і тепер, щоб не втрачати форму, оскалилась на Україну. Всі ми пам'ятаємо чим це все закінчилось – черговим випилом. Проте це вже зовсім інша історія.

Замість епілогу.
Для чого я це все написав? Просто щоб ви порівняли Україну тодішню, і Україну сьогоднішню. Просто так. Для себе. І можливо зробили висновки. Ні, я зовсім не проти влади. Я сам був частиною цією влади. В кінці кінців, не буває хорошої влади, буває лише влада, яка менше помиляється. Ксенон – чудовий президент та організатор, просто ми стали інші. Я так поглянув і побачив – немає того запалу, що раніше. А якщо не буде бажання – не буде і результату…