Join the new world

Прокидатися завжди важко. Особливо важко прокидатись, коли не знаєш навіщо і взагалі хто ти такий. В мене була саме ця ситуація. І поглиблювалась вона тим, що мене боліло майже все тіло. А точніше половина. Датчик на руці так і показував 50%. За звичкою потягнувся по подарунки, але їх не було. У кишенях було порожньо, окрім купюри в 5 гривень. Зігрівала тільки думка про рідний дім, де можна прийняти ванну, поніжитися в джакузі чи просто посидіти в бібліотеці біля каміна попиваючи... Як ви вже зрозуміли свою адресу я забув так само. І думка про те, що в мене взагалі є будинок чомусь почала викликати в мене сумнів...Ну нічого, посплю на вулиці. Вперше чи що...

Я оглянувся. Навколо було досить багато людей. У них всіх був різний одяг, тільки зграйки воєнних то тут то там носили уніформу, причому дехто умудрявся наліпити маленьку частинку уніформи поверх свого одягу, такого милого і красивого. Я поглянув на свою сіру одежу і вирішив теж щось вдягнути. Індикатор, який раніше світився на нулі, поліз вгору. Очевидно я роблю все правильно. Але згадати б до біса хто я такий і що взагалі відбувається...

Я оглянув себе. На одязі було кілька нашивок сірого кольору. Я точно памятав, що колись ці нашивки були в мене золоті і з циферками. Але це було ніби в минулому житті. Все що я памятаю зараз це величезний молоток... Ой. Це занадто жахливо, щоб згадувати. Піду прогуляюсь.

На центральній площі було кілька газетних стійок, на яких були надруковані різні статті. Серед них виділялись офіційні накази, солдати читали їх, потирали руки і кудись відразу бігли, прочищаючи на ходу зброю. Напевне воювати подумав я. Я теж колись...

Посеред площі стояв якийсь чувак, який відразу підійшов до мене і офіційним голосом заявив:"Find a job!". Я спробував пояснити йому, що в мене все тіло ломить і мені б спочатку полікуватись, але він мене не слухав, а відразу відійшов до іншого чувака, вручаючи йому 5 голда і пришиваючи золоту нашивку. Ех, мені б так. А зараз треба знайти якусь лікарню.

Знайти госпіталь виявилось нескладно. Його вивіска світилася всіма вогнями запрошуючи всі стражденні душі. Госпіталь був не новий, але дуже красивий. На його фасаді красувалось 5 зірочок. Напевне круто, - подумав я і спробував пройти всередину. Але двері не відкрились. Скільки я не грюкав впускати мене ніхто і не подумав , хоча за цей час повз мене пробігло кілька солдатів з важкими і не дуже ранами, щоб за кілька хвилин вибігти і кинутись знову у бій, а раз проїхав навіть справжній танк. На фасаді була намальована тигрова голова і купа медальок. Я теж таким буду, - вирішив я для себе і подався таки шукати роботу.

Як на диво роботу було знайти нескладно, навіть такому неробі як я. Те, що я нічого не вмію не засмутило агента, він мені відразу показав місце роботи і призначив зарплату. Майже дві гривні. Круто... А колись я заробляв... Ех. Не хочу про це думати.

Ще більш побитий після роботи я відравився на площадку для тренувань. Там красива дівчинка спочатку запропонувала мені свою допомогу, але коли почула, що грошей в мене катма відразу відвернулась і пішла допомагати іншим. Мажори, - подумав я. І ще подумав, що нема справедливості в цьому світі. А де вона є, спитаєте ви. І будете праві. Ніде. Воювати мене не пустили також. Сказали маленький ще. Ну і добре. Показав Лані язика і пішов.

Захопившись, я навіть не помітив, як циферка на моєму одязі змінилася з одинички на трієчку. Це добре напевне.
Заточивши перед сном шматок черствого батона, який я купив по сімдесят копійок на ринку, я ліг спати. Що принесе мені день наступний? Може пустять таки в госпіталь? Чи повоювати? Повний надій я заснув. Снилась мені орга в Чілі і алмазна компанія в Сибіру. Що це таке я не мав анінайменшого уявлення...

Далі буде...