«Мій ешелон ще на світанку вирушає»
Bogdan Danilyuk
Вибач, кохана, я не завітаю,
Не поцілую і не обійму
Мій ешелон ще на світанку вирушає
Тільки не плач, я їду на війну.
А пам’ятаєш, ми були щасливі,
Сміялася ти в мене на руках.
Та біль. Країна у кривавій зливі.
Молись, я прилечу до тебе в снах.
Пробачте, мамо, я не прийду на вечерю,
Не лийте сльози, серце не міцне.
Хтось мусить захищати рідну землю
Для цього доля вибрала мене.
Не треба, не кидайтеся додолу
Лиш тільки вірте у щасливі дні.
Моліться, щоб вернувся я додому
Живий, а не у цинковій труні.
Батьку пробачте, зараз чи ніколи
Ви ж бачите самі усю біду.
Ми діти України, ми соколи
Під шию гнатимемо ворога орду
Згадайте, ви ж самі мені казали:
«Країну захищай – вона свята»
Пильнуйте маму, що би там не стало
І бережіть її – вона у нас одна.
Пробач мені і ти мій менший брате,
Найближчим часом не зіграємо в м’яча
Так сталося – я їду воювати.
Сам зрозумій, назад шляху нема.
Тобі ж передаю я естафету
Будь сильним і бережи сім’ю
Так важко покидати рідну хату,
А ви ж моліться – я до вас верну.
Володимир Ухач
Тернопільська обл.. м. Копичинці
22.07.2013р.
Comments
Чудово! V+S
Сильно...
V+S
V + S
Вірш сильний, однак можливо написаний 2014 року?
Дореі когось з еРепки забрали в армію ?
Tакож чекаю на повістку.
чомусь вона не йде.
Звісно сказати чесно, може і добре буде якщо вона не прийде.
Та всеж таки, хвилююсь.
Вже 4-ьох знайомих забирають.
Взагалі на Кременчук і кременчуцький район дуже багато повісток прийшло.
І що більш за все дратує, що левова частка повісток впала на села.
Вигрібають селян пачками. в розгар коли на селі робота кипить.
в сусідньому селі одніх старих залишили, молодь вигрібли всю.
Як повістка прийде, роздам весь голд, бо чорт зна чи знадобиться він мені колись 😑
Дуже сильно сказано
Пробач, мамо, що більше не побачиш сина…
Матерям, які не діждалися синів з війни...
Догорає свічка на столі,
Сльози мами капають додолу,
І зібравши в серці всі жалі,
Вона знов чекає їх додому.
Не приховає невгасимий біль
В очах сирих, окутаних журбою,
На рану знову й знову сипле сіль
Та гірко плаче, обнявшись з самотою.
Шматує душу спомин про синів,
Кляла війну, що їх взяла з собою,
Щоб бути разом з дітьми мало снів,
Де кожна мить здається дорогою.
Старече серце кров’ю обіллється,
Кричатиме безмовно, та дарма:
На світі ліків жодних не знайдеться,
Щоб ті жили, кого уже нема.
автор: Вікторія Самілик
ЦВІТУТЬ ТРОЯНДИ…
Цвітуть троянди пишно біля хати.
Вдягнули луки вишиті сорочки.
А десь, лице закривши, плаче мати,
Дружина, ненароджені синочки.
Але цього солдату не почути.
Пішло життя із молодого тіла.
Лишивши вбивці гіркоту покути,
Його душа до Бога відлетіла.
автор: Крилата
Розмова янголів.
Сонячно. В небі хмаринка.
Хлопці на ній засідають.
В кожного думка-зернинка
Душу і там розриває.
Погляд припав до країни -
Ненька колись обнімала…
Кожного звали там сином.
Доля гірка їх спіткала…
- Я на майдані загинув.
Стільки несуть мені квіток!
Кулею снайпер поцілив.
Найманець. Гроші для діток.
- В цинку з Афгану полинув…
Як доживають без сина?!
Боже, за що я загинув?
Жах! Підірвався на міні.
- Також натрапив на міну.
Не повернувся додому…
Ех, не дійшов до Берліну!
Збили фашистам оскому.
- Плакав за мною Бандера –
З ним захищали земельку.
Драли її мародери.
Довго стогнала, рідненька.
- В різні місця посилали.
Я не хотів воювати!
Шкода, років було мало.
Рано посивіла мати…
- Хлопці, жили ми на світі
В час процвітання бандитів.
Край нам прийшлось боронити.
Воля. Співають трембіти.
- Нас колись люди забудуть.
- Так… Це для нас не важливо.
Небо хай мирне їм буде!
Щастя ж не буде їм дивом.
Погляд припав до країни -
Ненька колись обнімала…
Вітер подув на хмарину.
Вдаль попливла і розтала.
автор: Любовь Вишневецкая