Join the new world

Частину пана Ректора можна читати тут:
http://www.erepublik.com/uk/article/-1344-2473111/1/20

Відчинивши двері мешкання пана Ректора ми з Повітрулькою навшпиньках пройшли до середини. Коли очі звикли до темряви, ми помітили, що у передпокій згори потрапляє трохи світла. Хоч сестра завжди проявляла зацікавлення до всього, що її не торкалось, але зараз вона не проявила ніякого інтересу до цього дивного явища. У нас була значно цікавіша і важливіша задача.




Постоявши трохи часу і спробувавши зорієнтуватися в розташуванні кімнат, ми врешті рушили сходами на другий поверх. Тихенько відкрили перші двері... звісно за всіма законами Мерфі двері скипнули. „Міг би і змазати дверні петлі,” – подумала я невдоволено. І знову ж таки закон Мерфі і тут спрацював: ми з сестрою потрапили в спальню. Пан Ректор посопував на ліжку. Сестра тихесенько закрила двері, причому примудрилась не скрипнути. „Фух, пронесло,” – переглянулись ми з Повітрулькою.
Далі були ще двоє дверей, і ми рушили до тих, які нам видались найбільш підходящими.
Двері відкривали більш сміливіше, бо знали, що пан Ректор самітник, і нікого не очікували побачити. Раптом з подушки піднялась голова з скуйовдженим волоссям, яка тихо промовила: „Хто тут?”




Ми завмерли, навіть дихати перестали. Голова упала на подушку і через секунду до нас долинуло сопіння... „Ще один пан Ректор,” – з’явилась недоречна думка. "Розмножуються вони, чи що?" - прошипіла Повітрулька.
Тихенько закривши двері, ми рушили до останніх дверей. Це був кабінет. Фух, сюди можна було сміливо заходити. Поклавши на край столу випадково украдений посох, я рушила до виходу. Але потім передумала і сказала сестричці, що затрималась перед книжковою шафою:
- Слухай, я тут подумала, що на столі пан Ректор відразу помітить... а значить зрозуміє, що у нього були непрохані гості...
- Та яка тобі різниця, - відмахнулась сестра, продовжуючи витріщатися на книги за склом.
- Еее, не скажи. Я не хочу мати вигляд дрібної злодюжки.
- І то правда, краще по крупняку, чого там дрібниці красти, - захихотіла Повітрулька.
- Та я серйозно, а ти все хіхоньки, - надула я губки.
- Треба перекласти кудись подалі, щоб не так в очі кидалось. Куди б то його приткнути? – нерішуче спитала я.
- Ото мені ще...
Повітрулька схопила принесений нами предмет, швидко крутнула головою навсебіч і, помітивши внизу книжкової шафи дві просторі ніші, що закривалися дверцятами, рішуче смикнула їх на себе. Ніц не стало, певно щось їх тримало. Тоді смикнула сильніше... Видно прикладених зусиль було забагато, бо з верхної полиці на сестру упала книга. Звук вийшов глухий, але сестрин зойк уповні компенсував приглушений звук книги, що впала. А потім взагалі щось ще заторохтіло. Галасу наробили добрячого.
- Швидше треба сховатися, бо певно ми перебудили двох панів Ректорів, згадуючи меч в руках ректорського дубля.
- Та що ти таке несеш? - обурилась Повітрулька, але пропозицію сховатись не відкинула і швидко пірнула в нішу. Я як ошпарена кинулась до іншої ніші. Волосся в буквальному смислі стояло сторчма.




Дверцята прикрила нещільно, бо на то уже часу не мала. У коридорі почулися кроки, увімкнулось світло і незнайомий чоловічий голос спитав:
- Давно ти у себе поселив привидів?
- Та для чого їх селити, вони й самі селяться де їм захочеться, - голос пана Ректора був філософський і ніби трохи нетутешній.
- Да уж... – лише спромігся сказати незнайомець.
- Та нікого тут немає, пішли спати, певно причулося щось у сні.
Пан Ректор певно остаточно прокинувся, бо голос його став таким, яким ми звикли його чути на лекціях. Він вимкнув світло і, коли ми готові були полегшено зітхнути, раптом повернувся у кімнату, постояв деякий час, а потім щільно прикрив двері, за якими ховались ми з Повітрулькою.
Ми напружено вслухались у нічну тишу, що знову залягла у приміщенні. Посидівши ще якийсь час, ми обережно вилізли і, скрадаючись, пішли до вікна. Вирішили, що другий поверх не проблема, вийдемо через вікно, від гріха подалі...
Опинившись на свободі, Повітрулька скаржилась, що їй було тісно, а ще й у бік вперлась якась тверда фіговина, ледь ребра не переламала, та й книга, що впала з полички, чорт би її забрав, зайняла пів ніші, так що за весь час поки ми ховались, сестра встигла згадати імена усіх святих і не тільки.




Я терпляче слухала Повітрульчине буркотіння, а потім, пригадавши скільки галасу ми зчинили, проникнувши у чужий дім, мені стало неймовірно весело і я розсміялася. Сестра подивилась на мене спантеличено, а потім і сама стала сміятися.
- Ну ми з тобою... тихі... мов кішки... непомітні... мов ніндзя... – скрізь сміх видушувала з себе слова.

Ранком мене розбудив гуркіт. Я незадоволено розплющила очі і побачила Повітрульку, яка дуже жваво носилася по кімнаті, іноді не вписуючись у повороти, а через те зачіпаючи і перевертаючи якісь предмети. Ну ніколи не могла зрозуміти отих вранішніх сестриних скакань. На моє глибоке переконання, ранок треба починати спокійно, майже медитативно, це вже після випитої кави з круасаном можна починати скакати, та й то повільно.
- О, як добре, що ти уже прокинулась, - зраділа Повітрулька.
- А ти реально думаєш, що можна спати, коли ти скачеш дикою білкою по будинку? – обурилась я.
- Хі-хі, - сестра ніскільки не почувалась винною. – Я тут шукаю свій кенвуд, ти не бачила його? Де мій новенький UV1-DX?
- Невже кенвуд не був у тебе під подушкою цієї ночі? – уїдно спитала я.
- Та ти що, який же дурень спить на кенвуді, це ж тобі не артилерійський люгер. Так ти не знаєш, де б я могла кенвуд покласти? Хотіла з Котом переговорити з приводу обстановки на 87-му участку.
- Та звідки б то я мала знати? Відчепись. Хочеш знайти, поговори по моєму пристою, може на звук і знайдеш. І я сунула їй свій.




Через секунду Повітрулька здиміла, а з іншої кімнати долинув її голос:
- Прийом, як чути мене, прийом?.. Та де ти в холєри дівся, признавайся? Ла-ла-ла-ла...
І раптом її раційка і справді відізвалась уже знайомим після нічних пригод голосом:
- А ти впевнений, що у тебе тут привидів немає? Але ж привиди, наче не вміють розмовляти... мда...
- Пішли, пішли, все нормально, привидів у мене немає. Якщо надумаєш їхати раніше, то ключ занесеш мені в еУніверситет.
- Та ні, ввечері ще зустрінемось.
Голоси стали віддалятися, поки в мешканні пана Ректора не настала цілковита тиша.
- Ну, бліііііін... це ж треба така нєвєзуха, - нарешті відійшла від шоку Повітрулька. – Це ж певно отой гуркіт в кабінеті, то кенвуд випав з кишені, коли я зігнулась під вагою фоліанта. Чорт мене дьорнув його туди запхати а не на ремінь як завше почепити... Це ж що, знову прийдеться цієї ночі лізти до чужого мешкання?! О, Майн Гот, тільки не це!
- А яким же іншим чином можна повернути назад твою раційку? - невдоволено пробурмотіла я.

Ввечері, коли ми звільнились від денних справ і повернулись додому, то перше, що зробили, це включили раційку, щоб перевірити, як там справи у його близнюка, що загубився у чужому мешканні. Голоси, що полинули з кенвуда, були достатньо чутними, слова майже весь час розбірливими:
- Знайшов те, що шукав?
- ... зараз я чай заварю... краще розмова...
Сестра виключила кенвуд.
- Кабінет окупований, зараз туди не попасти. Пізніше включимо, послухаємо, що там нового.
- Слухай, може мені здалося, але ніби не лише ми їх чуємо, але й вони нас. Це ж в принципі неможливо.
- А холєра його зна, може, коли упав, щось в ньому заклинило. Ну добре, пішли вечеряти, а то, як співає Тем, немає важливішої справи, як тричі на день поїсти, - і ми почимчикували на кухню перевіряти наші запаси продуктів.




Коли животики були набиті, а настрій помітно покращався, ми зручно розмістились біля кенвуда, в надії дочекатися, коли пан Ректор і його товариш звільнять кабінет. Врешті решт треба ж було виручати „в’язня”.
- Я розкажу тобі одну притчу...
Ми вклинились по середині розмови, але нас то не обходило, я і сама не збиралась підслуховувати чужі розмови, і Повітрульці би не дала, та й, чесно кажучи, було не цікаво нам. От якби мова йшла про те, які підсумкові оцінки поставив пан Ректор, це було б дуже цікаво і ми б припали до радевка, боячись пропустити хоч один звук. Уже хотіли відключатися від зв’язку, та притча нас зацікавила, тому продовжили слухати:
- Пішли були раз дерева, щоб вибрати царя над собою, і сказали вони до оливки: „Царюй ти над нами!” А оливка відповіла: „Чи стала я несмачна, чи загубила свою олію, що цінують її в мені, що піду я сторожити над деревами?” І сказали тоді дерева до фіґи: „Іди ти, та й над нами царюй!” І відказала їм фіґа: „Чи я загубила свої солодощі та свій добрий врожай, і піду сторожити над деревами?” І дерева звернулись до винограду: „Іди ти, та й над нами царюй!” І промовив до них виноград: „Чи я загубив свого сока, що людей ним веселю, і сторожити піду над деревами?” Тоді всі дерева сказали тернині: „Іди ти, та й над нами царюй!” А тернина сказала деревам: „Якщо справді мене на царя над собою вибираєте, підійдіть, поховайтеся в тіні моїй! А як ні, то ось вийде огонь із тернини, та все ваше благополуччя поїсть!”
- Та не тисни ти так на мене, місця всім вистачає, - голосним шепотом сказала я сестрі, я на іншому кінці каналу почувся чоловічий голос:
- Тобі треба більше з людьми спілкуватися, а то скоро з одними привидами будеш говорити.
- Не звертай уваги, то певно миші... миші то, - натиснув голосом пан Ректор на останньому слові.
Ми виключили раційку і довго сміялися, уявляючи себе в ролі мишей.




Ранок почався як завжди, Повітрулька активно пересувалась мешканням, періодично скидаючи те, що невдало потрапляло їй по дорозі, а я мріяла про спокійний ранок за горнятком кави і круасаном. Ось сестра підскочила до раційки, яку ми забрали з собою в спальню, в надії дочекатися, коли ж скінчаться нічні розмови пана Ректора з товаришем. Проте нас зморив сон після денних клопотів, і процес визволення близнюка мого Кенвудика відклався. Добре що Повітрулька потурбувалась про акумулятори підвищеної ємності. Включили ми раційку саме вчасно. До нас долинули слова пана Ректора: „Вилазьте, я знаю де ви. Це чудова нагода випробувати чого ви навчилися і на що ви здатні.” Не втримавшись від спокуси, я голосно промовила: „В шафі нікого немає”. А Повітрулька єхидно розсміялася.



Для шаутів: Казка для пана Ректора. Частина 2. Плутаємо карти http://www.erepublik.com/uk/article/-2-18-2475624/1/20