Join the new world

Йшов уже далеко не перший день цієї війни. Армія була виснажена постійними боями, багато загинуло, дехто втік від війни в більш мирні краї. В війну втягли всіх, без виключення... Тепер навіть курсанти вийшли на поле бою.
Вечоріло, сонце помаленьку ховалося за обрій. На лівому березі Дніпра стояли підрозділи курсантів УВА. Навіть форми на всіх не вистачало... Юнаки і юначки... В центрі стояла палатка командування, біля неї невеличкий стіл з стратегічними картами. Біля столу стояло троє чоловік, двоє про щось сперечалися, а третій схилив голову над столом і щось думав.
- Ми НЕ Армія. Навіщо нам тут помирати?, - кричав старший і більш досвідчений офіцер.
- А як бути з мирним населенням, що все ще не евакуювалось з Правого Берега?, - цікавився молодший офіцер.
- Але ми ВСІ тут поляжемо, проти нас армія! Нас всіх чекає смерть!
- Так помремо з честю.
Суперечка не вщухала ще декілька хвилин. Нарешті і командор вступив в розмову своїх офіцерів:
- Оголосити загальний збір! Всім, без винятку, зібратись біля штабу!
Офіцери переглянулись між собою і пішли виконувати наказ, через декілька хвилин курсанти всіх підрозділів стояли і слухали командора:
- Курсанти, ми не армія, наш час ще не настав... Але у нас є шанс врятувати безліч людських життів. Попереду йде армія, що не залишає живих на своєму шляху, позаду наші матері, жінки, брати і сестри. Ми можемо затримати ворого настільки довго, щоб населення евакуювалось в глиб країни. Ми всі можемо тут полягти, тому ви можете тікати звідси, я жодному з вас не буду мішати.
Командор взяв паузу, дивився як його курсанти мовчки переглядаються між собою. Вони давно стали більше аніж однокурсниками... Вони стали друзями! Пройшло не більше однієї хвилини і курсанти немов по наказу всі вишикувались як один.
- Честь вам і слава! Видати зброю, провести підготовлення. Максимальна боєготовність!
Офіцери видавали зброю, ділили курсантів на екіпажі бойових машин. Все проходило мовчки, в очах читався тільки страх...
Сигнал. Розвідка вертається до штабу. "Чому один? Де інші?", думав командор.
- Їх легіони... Ми навіть близько не змогли підійти. Я бачив тільки випалену землю і горизонт, зайнятий ворожим військом. Вони нищать все, стріляють навмання. Так одна пуля попала в мого товариша, а іншого рознесло ракетою випущеною кимось із ворогів. Але я добрався сюди... Нам не вистояти.
"Добре, що цього не чули інші, їхній страх міг перерости в істерику"
- По машинах, зайняти бойові позиції! Перший, другий, шостий, сьомий, чотирнадцятий і п'ятнадцятий підрозділи попереду іншим триматися позаду.
Курсанти заметушилися і скоро уже всі були готові до бою. Радіочастота мовчала... Хтось молився, а хтось подумки прощався з рідними. Вечір уже переродився в темну ніч... Зірок не видно. "Шанс? Напевне молитви допомогли", думав командор.
- Всім заглушити двигуни, вимкнути все освітлення на своїх танках, - зашипіла рація.
- Що ми робимо? Чому не готуємось до бою?, - тільки старший офіцер осмілився задати питання, що цікавило всіх.
- Зараз зрозумієте, виконуйте!, - "Добре, що хоч один розвідник повернувся з такою важливою інформацією... Стріляють навмання? Хм..."
Уже було відчутно як тремтить рідна земля, поодаль почали появлятися яскраві поодинокі спалахи. Вони наближались. Темрява окутувала ряди УВА, ніщо не видавало їх позицій. А ворог? Ворог занадто самовпевнено себе поводив! Спалахи появлялись все ближче і ближче, уже було чути ревіння двигунів ворожих танків. Залишалось не так багато часу.
Ось ракета, випущена навмання одним з ворожих танків, потрапила в свою ціль, одного екіпажу не стало... Ворог зрозумів, що ми стоїмо тут. Часу на роздуми не було.
- ВОГОНЬ! До останнього боєприпасу! - більше нічого говорити не треба було, всі бачили як загинули їх товариші, страх мінявся люттю. В один момент ворог побачив наші ряди, побачив в світлі від спалахів наших снарядів.
Ефект несподіванки, єдиний наш шанс. Покищо все йшло за планом, ворог не одразу зміг відповісти. Наші залпи недавали часу на роздуми і підготовку. Ворожа армія відповідала поодинокими вистрілами, що все ж інколи знаходили свою ціль. Ось з ліва взірвався ще один танк, а за ним і наступний. Ось майже біля командора загинув один з офіцерів з своїм екіпажем.
Через деякий час ворог отямився... І почалися залпи у відповідь. Їх було більше, набагато більше.
- Відступаємо, до другої лінії. Резерв, вогонь для нашого прикриття., - командор видавав накази, а в голові крутилось тільки одне слово: "Смерть"...
Третина, третина наших друзів полягла. Боєприпаси закінчувалися. Уже не було ні люті, ні страху. Всі чекали на кінець цієї жахливої ночі. Де підмога? Де союзники? Невже все так і закінчиться?
Ворог взяв передишку, навіщо? Напевне немало їх сьогодні загинуло від нашої "гостинної зустрічі".
Уже ранок? Сонце почало сходити, нарешті нашим очам відкрилась картина ворожого війська. Їх безліч... Ми сподівались, що евакуація населення уже підходила до закінчення. Нас просили протриматись до сходу сонця, і ми вистояли! Зараз усе закінчиться...
- Курсанти, в АТАКУ!
Двигуни заревіли, тепер страху взагалі не було, тільки холодна рішучість. Загинемо, але з собою заберемо більше ворогів.
- Прийом, на цій частоті є хто живий?, - пролунало по рації.
- Прийом, командор УВА на зв'язку.
- Ви ще живі? Ми раді це чути! Відступайте!
- Але нас знищать, вони не мають честі і будуть стріляти в спину.
- Відступайте, це наказ!
- УВА, розвернути машини. Відступаємо.
Всі мовчки виконували наказ. Ми не загинемо? Перемога? Ні. Ми програли в цій битві... Але жертва наших друзів не була марною. Правий берег був евакуйований. Над нами летіли снаряди нашої артилерії. Нам дали шанс врятуватися...