Join the new world

...
Трагедія полягала в тому, що юна панна Амалія відкинула його кохання. Вийшовши з в’язниці, Немирич освідчився їй листовно, пропонуючи стати його шлюбною дружиною. До листа він додав свій шедевральний акросонет “Амалія Неборака”. Однак дівчина у доволі різкій формі відповіла, що ніколи й не подумає виходити заміж за такого розбишаку й розпусника, що вона прецінь походить із шанованої порядної родини, гідність якої значно впала би в очах цілого Львова від такого ганебного альянсу, до того ж вона давно і вірно кохає свого нареченого різничука Пйотруся за те, що він кучерявий, веселий на вдачу, і як ніхто вміє начиняти кашею кров’яні кишки. Наступного ж вечора Самійло Немирич перестрів у Кульпаркові різникового Пйотруся і згадані кишки з нього випустив, але це не допомогло, до кінця днів своїх Амалія ходила в жалобі, зберігаючи вірність нареченому і продівувавши на його честь усеньке життя.

Поступово доходячи висновку про марнотність усіх зусиль і намагань щось поліпшити в цьому безглуздому світі, Самійло Немирич зробився бездіяльним і замкнутим, караючи багатіїв і заволодіваючи їхніми добрами, він тільки перерозподіляв, але це не рятувало нужденних від нужди, голодних від голоду. Жінки віддавались йому багато і охоче, але не тому, що кохали за розум і серце, а тому, що переважно він їх удовільняв. Його наукові та мистецькі праці загалом не були зрозумілі сучасникам, іноді їх спалювали за вказівкою інквізиції чи московського царя. Його блискуче виконані артистичні злочини викликали тільки черговий осуд, нерозуміння, чергову інфамію чи баніцію, черговий вирок суду і строк ув’язнення, але ніколи не робилися об’єктом поважного естетичного тлумачення і прискіпливої моральної обсервації, чого так прагнув нещасний Самійло. Йому довелося до решти випити гірку чашу трагізму всіх великих: невідповідність тому часові, в який закинуто їх Провидінням.

Але гіркота чаші Немирича подвійна: не тільки час, а й місце. Бо мав нещастя бути українцем і жити в Україні – позбавленій власної державності, юриспруденції, власної історії, зрештою, власного національного злочинного світу. В Америці він міг би стати президентом, у Римі – папою чи щонайменше кардиналом, в Англії – Робін Гудом, у Німеччині – Бісмарком або навіть ґеббельсом. А в Україні він зміг бути лише бандитом і погромником. Воістину свята правда в тогочасній польській приказці: “На Руси хоч єзуїтів посій, то все одно злодії вродяться”!

Самійло Немирич постригся у ченці 18 жовтня 1619 р. і під іменем брата Теодозія нечутно довікував у келії Почаївської лаври. По смерті, яка настала в січні 1632 р. від невідомої нічної хвороби, тіло його не розклалося і на п’ятий день, зберігаючи колишню пругкість та теплоту, почало пахнути мальвами. Однак він не був канонізований, оскільки так і не знайшлося ніде його свідоцтво про народження. Поступово перестали вірити в сам факт його існування.

Нижче подаємо акросонет Самійла Немирича “Амалія Неборака” – єдиний твір, що все-таки дійшов до нас. Модернізація здійснена Ю. Андруховичем.

Самійло НЕМИРИЧ

А. Н.

Ангели Божі – й ті не знають птаха
Моїх безодень. Ти забрала кров.
Амур мене, як шмаркача, зборов.
Ликуй, мала! Я в серці маю цвяха.

Іти війною на татар чи ляха –
Яке це щастя супроти оков
Нудьги і туги. Я шалію, мов
Ефйоп скажений. Тоскно мені, бляха!

Бодай ти стала бабою старою,
Огидною, без носа і зубів,
Рахубо моя, згубо біснувата!

А все, що маєш, – є лишень дірою,
Котру я, грішний дурень, полюбив.
Ану тебе до ката – твого тата!