Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як у вас, …

Day 2,591, 08:15 • Published in Ukraine Romania • by KOZAK1992

Ви певне здогадались, що мова йтиме про видатного кошового отамана Івана Сірка. Дайте вгадаю: миттєво подумали про картину Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Ні, сьогодні я не буду зупинятись на тому як козаки відповіли самовпевненому Махмеду. Сьогодні поговорим про менш відомий факт з життя козацтва під проводом Сірка. А конкретніше: про захоплення козаками фортеці Дюнкерк.
Щоб ви не читали сухий матеріал, а читати вам ще багато, розкажу трохи про Дюнкерк.
Дюнкерк — місто та муніципалітет на півночі Франції, у регіоні Нор-Па-де-Кале, департамент Нор. Населення — 91 386 осіб станом на 2011 рік.
Муніципалітет розташований на відстані близько 250 км на північ від Парижа, 70 км на північний захід від Лілля.

То що ж пов’язує це дивовижне місто і наших козаків?
Як відомо, запорожці славилися по всій Європі як прекрасні воїни і їх охоче наймали на службу монархи Австрії, Іспанії, Німеччини, Польщі, Франції та інших країн.

Місто-фортеця Дюнкерк було важливим портом при вході з Північного моря в Ла-Манш. Протягом 10 (!) років уславлені французькі мушкетери не могли оволодіти фортецею, яку зайняли іспанці. Їх ніяким чином не можна було звідти вибити: гинули тисячі людей, а фортеця залишалася в руках ворога. Дюнкерк був невразливим і з суходолу, і з моря: опоясаний глибоким ровом, наповненим водою, з високим валом, на якому було розміщено десять бастіонів, що робило його неприступним.
Французький уряд в особі кардинала Франції Джуліо Мазаріні шукав силу, яка б здобула це місто-фортецю та ще й задешево, а тому звернувся через своїх послів та офіцерів до славнозвісних в Європі лицарів — українських козаків — з проханням допомогти взяти Дюнкерк.
Свого часу відомий Гійом Левассер де Боплан, будучи у Варшаві у 1644 році, в розмові з французьким послом в Речі Посполитій графом де Брежі запропонував найняти запорожців. А той запевнив кардинала Мазаріні, що козаки «дуже відважні воїни, непогані наїзники, досконалі піхотинці, і особливо вони здібні до захисту фортець». Згодом, у березні 1645 року, отаман Іван Сірко їздив у Фонтенбло обговорити угоду, згідно з якою французький уряд наймає на службу 2600 українських козаків (1800 піхотинців і 800 кінних). За свої військові послуги козаки мали отримати по 12 талерів кожному і по 120 — полковникам і сотникам. У вересні 1645 року запорожців переправили в похід морем із Гданська (Польща) в Кале (Франція). Козаки брали участь у війні Франції проти Іспанії за Фландрію. Йшлося про політичну вигоду для короля Франції, зокрема за приєднання деяких районів іспанських Нідерландів і частини Саксонії.

Об’єднані французько-козацькі війська спочатку захопили навколишні міста. Австрійські союзники французів намагалися прорвати оточення, але марно.

Тоді до справи взявся отаман Сірко, який очолював цей похід. Він уважно оглянув фортецю і був вражений складною системою оборонних споруд довкола неї. У руслах мілководних річок викопано канали, а все узбережжя оточене укріпленнями. Шлюзований вхід до міста охороняв форт «Мардик», попереду височів мол з муром і грізною лоцманською баштою, з якої визирали десятки гармат.


Таку твердиню могло захопити хіба що тридцятитисячне військо. Козаки поставили умову, що будуть діяти самостійно. І французьке командування дало згоду не втручатися до їхньої стратегії й тактики. Тоді Іван Сірко привіз до стін фортеці двома французькими фрегатами лише 2200 козаків. Французькі генерали були вкрай здивовані. Винахідливі козаки використали приплив моря. Пізно ввечері три швидкохідні піратські бриги наздогнали й оточили козацькі фрегати. Отаман дав команду вивісити білий стяг, що означало капітуляцію. А далі все сталося миттєво. Піратські бриги пішли на абордаж. Іспанці висипали на палубу, а там — ані душі. Вони спускалися в трюм і більше не піднімалися. А коли на палубі зчинилися паніка і розгубленість через зникнення частини піратів, Сірко пронизливо свиснув. Запорожці з диким рокотінням вискочили на палубу й захопили іспанців, серед яких виявився і командир форту «Мардик». За умови, що йому дарують життя, він провів козаків на своїх кораблях у гавань і відкрив форт. Сталося так, як розраховував геніальний козацький стратег. Брама міста-фортеці відчинилася, і запорожці увірвалися туди, повністю захопивши форт «Мардик», і з його гармат відкрили вогонь по лоцманській вежі та інших фортах Дюнкерка. Головна частина запорожців зайняла вулиці та майдан міста. Усюди гриміло гучне козацьке: «Слава!». А зі сходом сонця над Дюнкерком замайорів прапор Франції. Козаки повернули королю найміцнішу фортецю в Європі і взяли 7 тисяч полонених.
Городяни радісно зустріли запорожців. Вони поважали їх за гуманне ставлення до жителів та військовополонених іспанців. Незабаром у визволений Дюнкерк вступила королівська армія принца Конде, яка неодноразово намагалася взяти цей форт.
Французький історик і мандрівник П’єр Шевальє, який був офіцером при одному із загонів запорізьких козаків під Дюнкерком, описував бойові подвиги запорожців так: «Французьким військам не доводилося наснажувати їх войовничістю, бо їм вистачало природної сміливості».

Та запорожців чекало розчарування. Кардинал Мазаріні відмовився виплати гроші за угодою, мотивуючи тим, що фортецю взято «не за правилом ведення війни». Адже запорожці застосували хитрість і кмітливість, бойову зухвалість і повністю використали фактор несподіваності. Отаман Сірко був змушений їхати до Парижа по гроші, яких довелося чекати 10 місяців. Він мешкав у французького принца Конде, а козаки, що з ним приїхали, — в казармах мушкетерів. Відомо, що отаман Сірко навчав французьких мушкетерів запальному українському танцю «Козачок» — витвору бойового мистецтва, який занесено в реєстр кращих європейських зразків.
Хитрий кардинал, можливо, був зацікавлений в тому, щоб запорожці осіли на французькій землі, бо кораблів для повернення козаків не давав і обіцяні гроші не виплачував. Отаману Сірку довелося ще затриматися в Парижі (осінь 1647 та весна 1648 років), принагідно він читав у Сорбонні лекції з історії Польщі та Руси-України (латиною). Нарешті у травні 1648 року козаки отримали гроші від короля і заходилися збиратися в дорогу. За цей час сталася несподіванка. Майже половина козацьких лицарів порушили обітницю та одружилися із француженками. На що отаман Сірко зауважив: «Козак — лицар. Мусить жінку шанувати. Та ще жінку-матір...» А тому одруженим велів залишитися у Франції. Частину козаків було відправлено в Лотарингію і розквартировано в гостинних французів.
Кораблів переможцям так і не дали, отож тисяча козаків, «вільних» від жінок, вирушила на Вкраїну... пішки через Голландію та Німеччину. У Голландії їх знову затримали і розквартирували, як трудову силу, по господарствах вдів. Козаків малювали фламандські художники, а є версія, що, можливо, і сам Рембрандт.
Слава запорожців у Дюнкерку ще раз переконливо свідчить про їхню хоробрість, винахідливість, чесність, почуття обов’язку. Козаки були людьми мужніми, сердечними, чистими. Доброта і безкорисливість, щедрість і совість, повага і чуйність — чесноти, притаманні запорожцям.

І тут зараз набіжать добрії люди, почнуть розповідати, мовляв, не було такого ніколи, вигадка це все. Був час коли мені захотілось дізнатись чи дійсно там далеко, на французькому березі Ла-Маншу, було поставлено бюст Івана Сірка, на який в свій час Дмитро Іванович Яворницький радив Іллі Юхимовичу Рєпіну подивитися і використати його для картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Як відомо, Рєпіну не підійшов цей бюст, бо його відлито по пам'яті, як писав про це художник.
Чому кажу про бюст, бо сам факт присутності козаків у Тридцятилітній війні в мене особисто сумнівів не викликає. Так ось, поділюсь з вами своїми дослідженнями.
На мій запит владі міста, я отримав відповідь від одного з представників, що так, дійсно, козаки брали участь в облозі Дюнкерка і їх знають та пам’ятають, правда ніякої пам’ятки Івану Сірку, ні в їхньому місті, ні в Кале немає.

Також французький друг разом з листом надіслав вкладення, в якому можемо знайти підтвердження участі козаків у Тридцятилітній війні на боці французів.


Оскільки я все ж таки прагнув встановити місцезнаходження якоїсь пам’ятки Сірку на французькому березі Ла-Маншу, то вирішив звернутися до короля низьких рейтингів та одностатевих шлюбів президента Франціїї - Франсуа Олланда.
Я отримав гарного листа, в якому помічник президента написав, що мовляв: «ми дуже раді вашому листу, президент був проінформований, я також звернувся до міністра культури і ви будете проінформовані про хід досліджень».

Ясне діло, що більше листів я не отримував, так що єдине чим можу похизуватись є цей напис:

Тож невідомо чи встановлена якась пам’ятка нашому славетному отаману на березі Ла-Маншу. Але відомо одне, постать Івана Сірка потребує нашої уваги і є визначною в історії України. Ми ще не говорили про легенди які пов’язані з його ім’ям, а це свідчить що Сірко був одним з найкращих вожаків свого народу. Та й без легенд можна довго описувати події його життя, але я не певен, що всі подужають дочитати хоча б вище написане, тому на цьому завершимо.
Хочу висловити подяку Гуглу і тому помічнику, який замінив мені і президента, і міністра культури, а також дав можливість похизуватись в цій статті листом.