Спогади солдата. Volume 2

Day 1,632, 11:07 • Published in Ukraine Ukraine • by Vernydub

Для фону
Вернидуб закурив... Ніч була спокійною і нічого не передвіщало біди. Бої проти Польщі в Сіверії давно закінчились, так як основний акцент українське командування зробило на визволення Донбасу. Він пильно вдивлявся в далечінь, немов передбачаючи, що цієї ночі тут відбудеться щось таке, що змінить багато у житті його країни. Докуривши сигарету, він затушив її об попільницю і вернувся в опорний пункт. Майже усі спали. Лише один із солдат приводив до ладу свою рушницю. Вернидуб кивнув тому, щоб довго не затримувався і сам вирішив піти трохи покімарити...
Раптово посеред ночі по той бік кордону заревіла сирена. Увесь особовий склад піднявся на ноги. Вернидуб наказав усім підготуватись до найгіршого. Схоже поляки почали наступ на Дніпро... Проте на цей раз інтуіція його підвела. Навколо не було жодної душі. Це занепокоїло Вернидуба. Він повернувся до будинку і наказав організувати групу з трьох чоловік, яка б пішла в розвідку до найближчого польського прикордонного посту. Він обрав найдосвідченіших бійців, які були загартовані в боях і на грудях носили не одну медаль. Вони вже не раз і не два ходили до цього пункту за "язиками", тому такий похід був для них звичною справою.

Відправивши розвідку, Вернидуб розставив на всяк випадок постових, а сам сів за свій щоденник.
"День 1630. На кордоні тихо. Я б навіть скзав підозріло тихо. Зазвичай ми чуємо, як між собою перемовляються польські вояки, проте сьогодні ми не чули і не бачили жодногоз них. І я боюсь, що це затишшя перед страшною бурею..."
На цьому Вернидуб закінчив, так як вже повернулась розвідка. Лейтенант, який був головою цієї групи доклав: "Поляки пішли, - сказав він і видихнув. "Проте недалеко ми бачили російський гарнізон. Схоже на те, що поляки без бою віддали регіон росіянам". "Вільно" - відкомандував Вернидуб і вийшов знову покурити. Останніми днями він курив багато. Не курив він хіба коли спав. І то бувало по декілька разів прокидався посеред ночі і йшов на вулицю закурити. Сигарети практично не зникали з його рота і його форма тепер була повністю просякнута сигаретним димом.

Вернидуб був у весь у роздумах. Його цікавило безліч питань: "Як таке могло трапитись? Хто за цим всім стояв?" Та найгловніше: "Чи було це домовлено з еукраїнським урядом?". Спіймавши себе на думці, що сам він нічого не дізнається, Вернидуб пішов у будинок, де, посидівши ще трохи, таки заснув.
Зранку його збудили голоси. То були голоси російських вояків, які щось голосно викрикували по той бік кордону. Тепер цей кордон був не Україно-Польським, а Україно-Російським. Вернидуб не міг розібрати, що саме викрикували росіяни, а тому вирішив підійти поближче, а заодно прогулятись зранку. Захопивши із собою пачку сигарет, він вирушив у напрямку російського табору.

Вернидуб підійщов впритул до табору і заховався в кущах. В таборі було гамірно і солдати російської армії виспівували якісь свої пісні. На відстані 30 кроків від нього стояли два постових російського табору. Ближче він підійти не міг, інакше його б почули. Постові були щасливі, в принципі, як і всі росіяни, які нарешті отримали родючі українські землі для того, щоб мати змогу вирощувати зерно, яке б надало підвищити виготовлення їжі в країні. Росія давно намагалась різними шляхами отримати зерно, проте офіційний Київ завжди відмовляв їм у цьому. І тут нарешті такий шанс отримати зерно. "Ну тепер росіяни вчепляться в Сіверію міцно" - подумав Вернидуб і, як потім виявилось, був правий.
З таким думками Вернидуб повертався назад, аж поки по дорозі він не зустрів загін російських розвідників. Вернидуб одразу ж сховався в кущах для того, щоб придумати, що ж робити далі. Вони розглядали в біноколь український Дніпро і щось записували на листках. "Невже війна?" подумав Вернидуб. Дочекавшись поки загін піде, він швидко прибіг до поста і доклав про все, що чув і бачив у штаб. По телефону йому повідомли, що українська сторона не знала про здачу Сіверії росіянам і наказали сидіти і чекати подальших вказівок. Проте Вернидуб і так уже знав, чим все закінчиться. Давня "любов" українців до росіян переможе навіть здоровий глузд, а тому війни не минути.
Він наказав своєму загону готуватись до запеклих боїв, а сам знову сів за щоденник.
"День 1630. Росіяни зайняли Сіверію. У штабі наказали чекати, проте я все одно знаю, що атака на Сіверію буде так швидко, як тільки це стане можливим. Чесно кажучи, я і сам не знаю, хочу я цієї війни чи ні. Моє серце кажи йти і воювати до останнього подиху, до останнього патрону. Проте мій мозок каже "Стій. Спершу подумай чи нам це треба". І справді, здоровий глузд підказував, що не обов'язково бити там. Союзникам дамаг потрібніший. Та й можна залишити регіон Росії до кінця війни. Це буде складний вибір, проте думаю я оберу правильний варіант..."
Вернидуб закрив щоденник, затушив сигарету, вимкнув і світло і, замучений денною розвідкою, пішов спати.
Наступного ранку прийшло повідомлення зі штабу, що командування вирішило таки наступати на Сіверію. Це сталось після того, як росіяни в грубій формі вирішили не віддавати Сіверію Укаїні. Дізнавшись про це, Вернидуб зрозумів, що навіть здоровому глузду зараз не перемогти його почуття. З його щоденника: "Нарешті я зрозумів, що все таки я мимоволі вибрав останній варіант. Коли сьогодні до кордону під'їхали танкові і моторизовані дивізії, я витягнув зі сховку базуку, декілька ракет і одним з перших ринув у бій. На жаль, як я і передбачав, росіяни міцно засіли в окопах, а тому вибити їх з позицій в траншеях нам було не по силах. Проте ми не втрачаємо надії і завтра знову ринемо у бій. День 1631 Нового Світу."