Повітрульчине е-весілля

Day 2,509, 11:57 • Published in Ukraine Ukraine • by Superpixie


Не встигли ми відсвяткувати народження Повітрулі , як пора її вже е-заміж видавати. Швидко, занадто швидко ростуть ці е-діти.
Отже, сьогодні буде казочка про е-кохання Повітрулі...



Йшов дорогою вояка... Шлях далекий, сонце над головою немилосердно палить, пилюка в ніс і горло лізе, а навколо ні колодязя, ані річки, ані маленького паршивенького ручая. Побачив він недалеко від дороги дерево велике, тінь під ним розкішна лежить, манить, щоб з дороги звернув. Не втримався войовник, звернув з дороги... а може й даремно звернув...
Лежить армієць у тіньку, очі заплющені, руки розкинуті, відпочиває. Вітер повіяв, приніс прохолоду, краса! Раптом чує десь високо над головою чи то вітерець гойдає срібний дзвіночок у кроні дерева, чи то сміх дівочий. Відкрив очі, аж дивляться на нього два зелених озерця, які так і манять його скупатися в тихих, прохолодних водах. Потягнувся він усім єством своїм до озерець, а вони вже не зелені, а золотисті. Потім колір їх став густішим, насиченішим і два озерця перетворились в карі очі.
- Хто ти, діво? – спитав вражений вояк. І почув у відповідь лише срібний передзвін сміху.
- А ти хто такий будеш? – весело запитала дівчина і, примруживши хитре око, продовжила. - Схожий на нашого дядька Чугайстра.
Кроною дерева знову прокотився дівочий сміх. Войовник насторожено подивився на неї й трохи ображеним голосом промовив:
- Не маю честі бути знайомим з тим Чугайстром. Я суворий армієць, воюю не один рік, партизаню, коли вдається. Обносився, обтріпався мундир мій, але це не смішно, краще б допомогла мені привести кітель в порядок.
- Хммм... а що я буду за те мати, - заблищали очі у дівчиська.
- Та щось придумаю..
І дівчина легко, наче метелик, спустилася з гілки дерева на землю й оглянула вояка з усіх боків. Справді, як на бравого солдата, вигляд його був не дуже.
- Якщо ти пройдеш тою малопомітною стежкою, то он удалині зблискує на сонці озеро. Йди змий пил, бруд, утому, а я поки твоїм мундиром займусь.
І справді вояк зараз лише побачив блискітки сонця на воді і відчув як він втомився за час безперервних тренувань і боїв. Він поспішив туди, забувши і про дивну дівчину і про своє прохання, і про все інше. А вилізши на берег, побачив новенький мундир, який був ще ліпший за колишній, і лежав на ньому як влитий.



- О, діво, коли ти встигла його пошити? – здивовано спитав войовник.
- Повітруля я, з народження Повітрулею звуть і ти мене так зви, - пирхнула дівчина.
- А мене звати Робіком. Що ти хочеш на заміну своєї праці? Правда, багато я не маю, але що маю, тим поділюся.
- Танчик, хочу маленький, гарненький танчик! Я назву його „Лаврентиком” і буду кататися на ньому, лякаючи Політичного Дракона, щоб він активніше працював в УКП.



Робік звісно нічого не зрозумів, але його вразило це прохання і він не міг відмовити такій красуні. Хоча тепер вона уже не видавалась ніжною квіткою, срібним дзвіночком як уперше, коли він її побачив. Він тепер бачив, що це була достатньо жвава дівчина, навколо якої весь час утворювались маленькі і не дуже маленькі вихрики, в які заносило час від часу різних істот. Його це дивувало, але поки що не лякало. Вихрики, на які дивився бравий вояк, так закрутили йому голову, що відчув він, що і в його серці поселився маленький вихор, якого йому тепер було не позбутися. І він, як з мосту в воду, випалив:
- А давай ми будемо разом і ніколи не розстанемося?
- А давай, - проспівала Повітруля і потягнула Робіка за рукав кітеля.
Не встиг Робік отямитись, як опинився у невеликій кімнаті, де звучала приємна музика і якийсь чоловік в старомодному циліндрі говорив щось у мікрофон, при цьому іноді чимось смачно похрумував.
- Е-тато, познайомся з моїм е-нареченим. Його звати Робік. На наступну суботу ми хочемо е-побратися, - випалила Повітруля.
- Моя люба е-доня, хіба ж я так вчив тебе справи вирішувати? Зараз закінчу Етер і ми обговоримо разом усі умови, гарненько все вирішимо.
Чоловік в циліндрі озирнувся і Робік побачив, що на нього дивиться Кіт!



„Майн Гот! Хто це такий? Якщо е-тато у Повітрулі кіт, то може хоч е-мама буде нормальною людиною?” – думав Робік, намагаючись приховати на своєму обличчі величезне здивування. Але це був лише початок його випробувань.
- Гаразд, е-тату, ти тут закругляйся, а я пішла знайомити його з нашою родиною...
Кіт подивився на е-нареченого і хитро посміхнувся собі у вуса.
Потім вони кудись чи то летіли, чи то неслись над землею, Робік так і не зрозумів, бо від того часу, як він захотів бути нерозлучним із Повітрулею, весь світ, наче, збожеволів - все навколо них крутилось такими дивними барвистими спіралями з людей, емоцій, почуттів, розмов, що у незвичного до таких речей старого вояки голова трохи памарочилась. Тому коли він отямився, то був уже в якомусь іншому місці, а перед ним стояла крилата істота, тобто не стояла, а висіла в повітрі.
- Знайомся, це моя р-сестра...
„Хоч ця нормальна людина... ну трохи дивна... з крилами, але то нічого, навіть романтично... так,” – подумав Робік і галантно привітався.
- ...і е-мачуха в одній особі, - щебетала далі Повітруля.
Не встиг Робік подумати ще щось, як замість крилатої істоти, перед ним стояла уже дев’ятихвоста лисиця. Вояк простогнав і знеможено притулився спиною до стінки.



- А мене, мене забула!! Ач яка ти сестра, весь час про мене забуваєш.
- До речі, познайомся, це мій брат-вх і е-син також в одній особі, - продовжила знайомство е-нареченого з сім’єю. – А ти, стрибучий, не скачи так, а то в очах миготить.
- Які ж у вас заплутані сімейні стосунки, - промимрив Робік.
- Та ти ще мою гілки геніалогічної яблуньки не бачив, от там точно можна заплутатись.
Але Робік уже не чув останніх слів, бо задумався над чимось, а потім несподівано запитав:
– До речі, надіюсь, що е-син прийомний, а не позашлюбний?
- Та був у мене колись е-наречений... – почала була Повітруля, але її перебили.
- І цей е-син його? – грізно почав був армієць.
- Ха-ха-ха... – пролунало у відповідь. – Та втік він на другий день нашого знайомства. Була у нього дилема: я чи віскі, він схилився до віскі. На тому й скінчилося оте коротке е-женихання.



- Сумна історія... – почав був Робік і вже збирався змахнути скупу чоловічу сльозу з ока, як в цей момент повернувся додому е-тато.
Що було потім, закрито від нас щільною завісою, бо то вже були сімейні розборки з викупом е-нареченої, е-батьківським благословінням, короче всім тим, що є не для стороннього ока. Можна було б і закінчити казочку на цьому таємничому моменті, але так просто вона закінчитись не захотіла.
Коли все було уже домовлено, викричано, вистрибано і т.д. у кімнату для е-весільних нарад зайшов комбриг Фредерік:
- А мого благословіння вже ніхто не збирається питати? – суворо звернувся він до свого підлеглого.
Робік зблід, але й зрадів одночасно, бо свого командира цей бравий офіцер любив. Звісно комбриг був не лише суворим, але й милосердним і, простивши йому помилку, підвищив у званні.
І знову ж час би вже казочці до кінця добігти, але ж хіба Повітруля так просто випустить з своїх рук кінці казочки про її е-весілля.
Ввечері (а це вже була субота) їй прийшла в голову геніальна думка – а чи не заскочити до е-татуся на Етер і, користуючись його посадовими можливостями, прорекламувати своє е-весілля на всю українську частину е-репки, а заодно і е-заручитися.
І вона розпочала свою бурхливу діяльність по влаштуванню цієї задумки. І все було би добре, якби е-татусь не вперся і не став переконувати е-доню в тому, що змішувати справи і особисте не прийнято в діловому світі.
„ Вже я тобі й повірила,” – подумала єхидно Повітруля, а вголос чемно проговорила:
- Звісно, е-татусь, ми почекаємо, поки ти розберешся з своїми справами.
І коли на Етері знову все пішло своєю чергою і на Повітрулю вже ніхто не звертав уваги, вона відтягла свого е-нареченого в куток і стала щось з ним таємничо перешіптуватись. Робік уже нічому не дивувався, навчився за короткий час сприймати оптимістично життя в цій шаленій сімейці, йому навіть почало подобатись, що тепер і навколо нього починають закручуватися різнобарвні вихрики. Отже, пошепотівшись із своєю е-нареченою вояк згодився з її планом і вони приступили до його здійснення.
І от коли ділова гра, яку проводив е-татусь, досягнула піку, раптом Етер почали заливати дивні звуки – шкряботіння, попискування, шурхіт. Народ став хвилюватися, що там твориться врешті решт, аж раптом все це скінчилося і дівочий голос проспівав: „Слу-хай е-Реп-ко, слу-хай мене!”



І коли ділові гравці на іншому кінці радіо-хвилі і справді стали вслухатися в слова незнайомої їм пісні, раптом звук пропав зовсім. Через довгий час очікування, аж народ занервував чи буде продовження ділової гри, звук відновився і Повтрулин е-татусь директорським тоном, вибачившись, продовжив свою роботу.
Отак і скінчились нічим повітрульські е-заручини. Одначе, не хвилюйтесь е-весілля пройде пишно і гарно і ніхто уже не завадить з’єднатися двом е-закоханим у щасливу е-сім’ю.
Друзям розіслані запрошення, Робік і Повітруля, як і слід, трохи е-нервуються і е-готуються до урочистостей. Але все пройде весело і гарно. З нетерпінням чекаємо на це е-весілля.
А поки що, я буду тимчасово прощатися з своїми читачами. А тим, хто мучився, читаючи мої казочки, можу сказати втішне слово, до часу ви можете жити спокійно, бо казкарка іде у заслужений туклік.
Отже, до нових зустрічей! Дякую всім!



ДЛЯ ШАУТІВ: Повітрульчине е-весілля
http://www.erepublik.com/uk/article/-1344-2453158/1/20