[УКП] ОСТАННЯ НІЧ НЕВОЛІ ТА ПОВСТАННЯ

Day 2,723, 09:40 Published in Ukraine Chile by Carpathian Jiraiya



Ця історія не про нашу еУкраїну і взагалі не про комп’ютерну гру – вона про гру із життям та нашим сприйняттям реальності.

Написав її нині поважний закарпатець, а колись звичайний хлопець Підкарпатської Русі, Василь Пагиря. Напевно, далі букви будуть зайві…




ОСТАННЯ НІЧ НЕВОЛІ ТА ПОВСТАННЯ
До 70-річчя Перемоги


Карпатами котився осінній грім. Блискотіло над Дрогобичем, а відлунювало у скелях Пікуя. Хмари окутували його верх, густо стелилися в улоговинах села Щербовець і вздовж гірських потічків.

Угорські окупанти краю застосовували до трудящих таку міру покарання "неблагонадійним", як робочі табори на території Угорщини. Щоночі чинили облави на людей, гнали їх на примусові роботі зі спорудження воєнного об'єкта "лінії Арпада", вивозили на примусові роботи до Німеччини та окупованих нею країн.

Нас, групу молодих хлопців, жандарми забрали вночі й вивезли до робочого табору Ютош, що біля Весприма. Там рили траншеї. З наближенням до кордонів Угорщини Радянської Армії регент Міклош Горті подав у відставку. Новий уряд очолив запеклий фашист Ференц Салаші й усіх "неблагонадійних" відправив до Німеччини.

Шумівські гори в Чехії вже вкриті снігом. Поїзд перетинає гори, тягнеться німецькою рівниною. В заґратоване віконце вагона проникає запах згарищ – наслідки частих бомбардувань. Під вечір наш потяг в'їжджає до Ерфурта. Він увесь у руїнах. Станція вціліла. Їдемо далі. Сьомий день у дорозі. Голодні, без води. Грюкаємо в двері, просимо хоч води. До вагона вривається салашист і виштовхує назовні Миколу Томинця. З пострілом назавжди обірвалося наше знайомство зі сміливим, безкомпромісним Миколою.

А наш поїзд гуркоче через Готго, Касель, Гановер, Бремен до Гамбурга.
Колеса вагонів вистукують: "У та-бір, у та-бір..." На душі тривога, в очах темніє. В скроні гупає кров: "У та-бір, у та-бір..."

Перетнувши кордон Німеччини, рухаємось по датській землі. Через заґратоване віконечко розглядаємо незнайому нам північ. На пагорбах будинки з цегли, вкриті очеретом. На кожному пагорбі вітряки. Грудень, а снігу нема. У Ніборгу поїзд заходить на паром. В Корсирі – на другий паром і переїзд на острів. Там – потягом до Гельсингера.

Поїзд зупиняється в полі. Потім кілометрів зо три пішки до табору в лісі. Тут колону роздвоюють. До бараків ведуть нас, закарпатців, і полонених югославів-титовців. Табір під охороною есесівців.

Три дні проходимо карантин. Наш одяг спалюють, а нам видаюь ні-мецький, воєнний, поношений. Ознайомлюють із начальством. Начальник табору – лейтенант Шульц, перекладач – чорногорець Йосиф Вольф. Від Гельсингера сім кілометрів. Табір збудований, очевидно, недавно, бо пахне свіжими дошками. Довкола табору огорожа з колючого дроту, спостережні вишки. Посередині заасфальтований плац. У бараках нари в два яруси, в кутку буржуйка, яка жодним чином не може обігріти невеличку кімнату дерев’яного барака.

О пів на четверту підйом. За півгодини треба одягнутися, збігати на кухню по «каву», так називали кип’ячену воду, підфарбовану ерзацкавою, й поснідати виданим із вечора шматочком хліба. А потім вишикуватися на плацу. Звідти висилають по одному на барак для наведення належного порядку, а решту конкоїри ведуть у ліс на роботу. Обіду там немає. Працюємо до шостої вечора. Рубаємо ліс, риємо траншеї.



Після роботи в бараках дають обід: кілька картоплин, зварених у лушпайках, і шматок риби. Інколи до картоплі додають і якусь приправу. Частіше, ніж двічі на тиждень готують першу страву – баланда з буряка чи капустою.
Після двадцятої години один із кімнати йде на кухню для одержання пайку для вечері й сніданку: триста грамів хліба і десять−двадцять грамів маргарину. Хоч з’їдай одразу, хоч залишай на сніданок. Деколи до лісу, де працювала наша команда, приходили місцеві мешканці по дрова й потай від охорони залишали в умовному місці трохи хліба або молока. Завдяки такій підтримці добросердечних датчан ми трималися на ногах. Бо зима того року в Данії була лютою, сніжною. До роботи з лісу додому брели мало не по коліна в снігу. Ми геть замерзали, і під кінець зими нас перевели до пустуючого замку грецького принца біля поселення Гурре. Довкола нього парк, озеро.

На той час у Данії висадився десант англійських військ. Лісник-поляк, який деколи заходив до нас, розповідав, що німецькі війська спішно замітають сліди свого варварського "господарювання", тому і спалили той табір у лісі, де нас утримували перед тим.

У новому таборі режим було трохи пом’якшено, але порядки не стали людянішими. Вставали о шостій, снідали кавою, йшли до лісу на роботу. Двічі на день проходили повз кладовище. Вражала чистота і порядок. Рівними рядами могилки, з однаковими надгробними плитами. На кожній із них білий мармуровий голуб із похиленою головою. І жоден надгробок не понівечено. Довкола кладовища рівні ряди смерек і плакучих ів. Вічна тиша і спокій.

Я ж мало не щовечора пишу вірші, не знаючи навіть, чи вдасться їх зберегти. Але свій сум і тривогу не можу не викласти на папері.

По дроту колючому я серцем іду,
По дроту колючому долю веду.
Хоч зранений стану в далеках Карпатах –
Цілющу сльозину проллє моя мати.
Не можу забути ту осінь сумну,
Коли стару мамку лишав я одну.
Гляділа мовчазно із темного ґанку,
Гадала – відпустять мене на світанку.
Відтоді хащі щоночі шумлять,
А мати все чує, бо думи не сплять,
Із заходу, бідна, мене виглядає,
Вернутись додому Господа благає.
Не витерпить серце колючу ходу,
Пущу себе птахом і так не впаду!
Не дам тобі, мамко, сльозу витирати –
Весняному сонцю її зцілювати!


Ось такий мій лист до рідної мамки із замку грецького принца. Пережив зі мною воєнне лихоліття та увіковічив пам’ять про мою і мамину долю, світла їй пам’ять і Царство небесне.

...Стояв гарний морозний день. Сонце хоч і гріло, як мачуха, зате лагідно всміхалося. Ми пиляти дерева на колоди й виносили до дороги. Того дня до нас прийшла немолода жінка, вся укутана в чорне. Переговорила з фельдфебелем, і той наказав підготувати для неї мішок дров. Ми робили це завжди охоче, бо селяни в таких випадках лишали нам якийсь харч. Помітили, що жінка часто знімає й одягає рукавички. Взявши дрова, жінка пішла. А через кілька днів у таборі зчинився переполох. Військові носилися з якимись газетами, сперечалися. Як з'ясувалося, та жіночка була фотокором і зробила в шведських газетах фоторепортаж про роботу в’язнів на лісоповалі в Данїі.

Перед Великоднем до нас у замок приїхав полковник Гайпель. Нас вишикували на плацу. Полковник говорив нам про обов’язок рятувати Велику Німеччину, про необхідність записуватися добровольцями до армії рейху. В’язні як один мовчали. Тоді полковник наказав Шульцеві посилити охорону, позбавити нас їжі, а також пригрозив завтра повернутися і розправитися з нами. Шульц наказав перекладачеві обійти всі кімнати і роз’яснити твердолобим, що на нас чекає. Вольф «виконав» наказ коменданта. В кожній кімнаті бесідував із в’язнями і готував повстання.
За озером групувалися партизани й чекали від нас умовного сигналу. Ми в замку мали роззброїти охорону, заволодіти складом зброї й приєднатися до партизанів. Повстання очолив сам Вольф разом із колишнім партизанським командиром із Черногорії Яном Задравцем, який мешкав із нами в одній кімнаті.

Бої точилися всю ніч, а вранці до замку зайшли англійські військові. Ми вільні! Однак ніч повстання для багатьох в’язнів була й останньою в їхньому мужньому житті. Йосифа Вольфа — нашого перекладача теж не стало. Він загинув.

Із Гельсингерської дороги до замку наближається світло і гуркіт мотору. На площу в’їжджає мотоцикліст. Це наш знайомий лісник Станіслав.

Наше визволення відбулося в ніч із п’ятниці на суботу 5 травня 1945 року. Станіслав повідомив, що місто Гельсингер теж вільне. Полковника Гайпеля повісили. В замку нові господарі – англійці.

Звільнений із рабства, я сидів біля вікна й складав вірша. Писав, щоб розповісти майбутнім дітям, онукам, нащадкам про свої митарства.

Ще зовсім недавно горіли бараки,
Зривалися бомби, гриміли гармати,
Кишіло Балтійське розбурхане море,
Та весну спинити не в силах був ворог.


Неділя – останній день нашого перебування в замку. Це ще й Великдень. До огорожі прийшли селяни, принесли нам продукти: хліб, молоко, сало. А в понеділок ми пішли в Кронборг – відомий у Данії морський музей. Тут нас переодягли й віддали наш одяг в’язнів до музейної колекції.

Сидимо під стінами Кронборга і не можемо натішитись весні. Вздовж берега стоять музейні гармати, націлені на море, по якому йдуть пароплави, тікаючи на захід від Радянської Армії. Море між Гельсингером у Данії і Гельсинборгом у Швеції настільки вузьке, що на пароплавах легко розгледіти, де військові, а де цивільні.

Дев’ятого травня Гельсингер святкував День Перемоги. Ми пішли у місто, і нас засипали продовольчими пакунками. Ми червоніли, а нам кажуть: Беріть, хлопці, досить було голодувати у таборі! Значить, люди знають, хто ми.

І нарешті настав довгоочікуваний час повернення з табору додому через збірні пункти, кожен у свою країну. Для нас це був понеділок 14 травня 1945 року.

Рано-вранці над полями
Білий морок попливе,
Де вночі ще над ланами
небо плакало дощем.
Пахне м’ятою, розмаєм,
Плеще ніжний вітерець.
День новий розпочинає
Перші кроки навпростець.




Василь ПАГИРЯ
Для закарпатського щотижневика «Срібна Земля», Ужгород 2015


П.С. Також для любителів історії на Першому національному 8 травня о 18:30 транслюватимуть документальний фільм: «Срібна земля. Хроніки Карпатської України 1919-1939 рр.»

Щиро і тільки для Вас прес-служба УКП


Всі помилки авторські та захищені еЗаконом "Про авторство"
«Срібна Земля». №27. день 2 723

Для шаутів:
[УКП] ОСТАННЯ НІЧ НЕВОЛІ ТА ПОВСТАННЯ
http://www.erepublik.com/uk/article/-1344-2521758/1/20

Офіційний сайт УКП:
ukrconservativeparty.wix.com/ucparty