Join the new world

Спочатку це були протипожежні та культурно-просвітні товариства. Однак загострення міжнародної ситуації навколо Чехословаччини і бажання закарпатців допомогти чехословацьким військам захищати територію автономного краю змусило провідників української держави прискорити створення місцевих збройних сил. За підтримки міністерства внутрішніх справ, а також керівництва ОУН та завдяки фінансовій допомозі української діаспори команди Карпатської Січі виникли практично в кожному великому населеному пункті краю. Загальна кількість вишколених січовиків становила близько 2 тисяч. Керівництво цими командами (січовими відділами) на місцях здійснювала Головна команда на чолі з командантом Карпатської Січі Климпушем, що перебувала в Хусті.



Звістку про надання автономії Закарпаттю і особливо початок розбудови Карпатоукраїнської держави урядом Августина Волошина з великим захопленням сприйняли українці в усьому світі. Про підтримку українського уряду й готовність всіляко допомагати розбудові молодої автономної держави свідчать сотні листів і телеграм національно свідомих українців з різних країн, що надходили до канцелярії Волошина. Українці США, Канади, країн Європи відгукнулися на звернення уряду А. Волошина та Української Народної Ради до українців зарубіжних країн з проханням про допомогу та із закликом до співпраці. Ними створювалися різноманітні «Допомогові комітети», «Національні фонди допомоги Карпатській Україні», організовувався збір коштів, медикаментів, продовольства тощо. З метою залучення необхідних краю спеціалістів із різних галузей народного господарства 10 грудня 1938 року було створене українське емігрантське бюро на Карпатській Україні. Воно, як зазначалося в урядовому рішенні, «збирає й систематизує заяви українських емігрантів щодо служби в державних, громадських і приватних установах та закладах».



Особливу активність в цьому виявляли українці Галичини. Вони бачили в Карпатській Україні відродження Соборної України, за яку боролись у 1918–20-х років і до розбудови якої хотіли зробити свій внесок. Протягом всього короткочасного існування держави закарпатці постійно відчували як моральну підтримку, так і матеріальну та безпосередню допомогу галичан. Незважаючи на репресивні заходи польських властей, вони сотнями нелегально переходили польсько-чеський кордон з бажанням особисто допомогти молодій автономній державі своїми знаннями, набутим досвідом і працею. В урядових структурах автономного краю в центрі й на місцях, в українських школах і національно-культурних осередках, в народному господарстві й січових загонах працювали й діяли сотні галицьких українців.



Разом з тим їх активні дії, особливо радикально налаштованих членів ОУН, а їх було чимало серед галичан, ускладнювали політичну ситуацію та міжнародне становище Карпатської України, зокрема українсько-польські відносини, а також сприяли загостренню суперечностей в самому українському таборі. Автономний уряд А. Волошина постійно відчував тиск і опозицію з боку молодих радикальних націоналістів, які перебували в державних і партійних структурах та в керівництві Карпатської Січі й настійно вимагали більш рішучих дій, зокрема по відношенню до чехів і празької влади. Дослідник джерел з міжвоєнної історії Закарпаття М. Болдижар з цього приводу небезпідставно відзначає: галицькі емігранти активно переконували прем’єра А. Волошина в тому плані, «що Закарпаття в даних конкретних історичних умовах повинне стати центром об’єднання всіх українських земель в єдиній соборній Українській державі. Саме ця ідея була однією з причин того, що все частіше і настирливіше почало ставитися питання про офіційну зміну назви автономної одиниці».

17 листопада, керівництво Української Народної Ради надіслало телеграму голові чехословацького уряду й Законодавчій комісії парламенту Чехословаччини такого змісту: «Є неспірним, що наш народ є народом українським, а не руським, то є великоруським. Тому назва Підкарпатська Русь не відповідає дійсності. Українська Народна Рада, яка проголосила р. 1919 прилучення нашого народу до республіки як народня репрезентантка українського населення в інтересі консолідації та спокійного розвитку цього краю домагається, щоб в новій Конституції була ужита урядова назва цього краю: Карпатська Україна. Тим буде нещасне язикове питання раз на все вирішене. Домагаємося того й тому, бо під плащем русскости провадилася і провадиться протидержавна чинність та мадярська іридента».

Справу про перейменування назви автономної території на «Карпатську Україну» знову було поставлено міністром Юліяном Реваєм на засіданні парламенту Чехословаччини 22 листопада 1938 року під час прийняття поправки до конституції Чехословацької Республіки у формі «Конституційного закону про автономію Підкарпатської Русі».



Однак його пропозиція була відхилена. У прийнятому законі підкреслювалося: «Підкарпатська Русь є автономною складовою частиною Чехословаччини. Назву автономної території південнокарпатських русинів установить закон сойму Підкарпатської Руси». Він же встановить «урядову мову та мову навчання в школах на території Підкарпатської Руси». Згідно з цим конституційним законом, який юридично закріпив автономний статус Закарпаття як державного утворення в рамках другої Чехословацької Республіки, «урядову й виконавчу владу на території Підкарпатської Русі від 11 жовтня 1938 р. виконує у всіх справах, що належить до компетенції Підкарпатської Русі, тричленний уряд Підкарпатської Русі, який являється складовою частиною Центрального Уряду, аж до того часу, коли буде утворений Уряд Підкарпатської Русі». Адміністративний апарат віце-президента (крайовий уряд) позбавлявся своїх повноважень, що передавалися до компетенції міністерств автономного уряду. У п’ять місяців намічалося провести вибори до першого представницького і законодавчого органу автономної території – «Сойму Підкарпатської Руси».

Проте, вже через кілька днів автономний уряд Волошина видав «Розпорядження правительства Підкарпатської Руси з дня 25 листопада 1938 року про запровадження на її території державної української мови», а в кінці грудня розпустив земський (крайовий) уряд в Хусті й офіційно дозволив вживати поряд із назвою «Підкарпатська Русь» також і назву «Карпатська Україна». Так завершилася боротьба двох напрямів в Закарпатті перемогою українського.

Після цього Волошин займається правотворчою діяльністю, покликаною наповнити реальним змістом права автономного краю у складі Чехословаччини. Саме до таких нормативних актів належать розпорядження про передачу всієї влади Кабінету міністрів Карпатської України до обрання сойму, про створення Вищого суду і Вищої державної прокуратури 24 січня 1939 року.

Вводилася досить жорстка цензура на газети й журнали, що видавалися в Карпатській Україні. Було закрито місцеві осередки русофільського культурно-просвітнього «Общества им. Духновича» і низки русофільських антиукраїнських видань.

Курс на українізацію суспільного життя автономного краю й надалі залишався для уряду Карпатської України головним напрямом роботи. Попереду були перші вибори до сойму Карпатської України.

Тим часом загострилися відносини автономного уряду і з чеською центральною владою, особливо після того, як новообраний президент Еміль Гаха (зрадник своєї держави)



в грудні 1938 року звільнив з роботи міністра внутрішніх справ Карпатської України Едмунда Бачинського і на його місце 16 січня 1939 року призначив чеського генерала Лева Прхалу.



Це рішення чеської влади було розцінено урядом Волошина як втручання у внутрішні справи автономної республіки. Демонстрації проти призначення чеського генерала українським міністром в багатьох населених пунктах краю вилилися у масові акції протесту. Через кілька днів між Прагою і Хустом було досягнуто компромісу – Прхала почав виконувати обов’язки міністра транспорту.

Але це не зняло занепокоєння керівництва Чехословаччини розвитком подій в Карпатській Україні. Прагу турбувало зближення уряду Волошина з Німеччиною (відкриття німецького консульства в Хусті, допомога німецьких військових радників в підготовці карпатських січовиків, становлення карпатоукраїнсько-німецьких економічних стосунків). Німеччина на той час була єдиною великою державою, яка обіцяла своє заступництво. Саме за її підтримки Кабінет міністрів Волошина сподівався зберегти територіальну цілісність краю в період загострення міжнародного становища в Центральній Європі, захистити населення від угорської агресії. В цілому політична ситуація в Карпатській Україні залишалася напруженою, посилилися суперечності між представниками старшого й молодшого покоління патріотів, поміркованими місцевими та радикальними емігрантськими діячами.

20 січня 1939 року уряд Карпатської України, вирішив розпустити всі політичні партії, прем’єр Волошин дав дозвіл на створення лише однієї політичної партії під назвою «Українське Національне Об’єднання» (УНО). Кістяк його склали представники чотирьох пропрезидентських партій. Вона, по суті, була державною партією, створеною розпорядженням уряду, а її статут і програма були витримані в рамках ідеології інтегрального націоналізму, привнесеної на Закарпаття діячами ОУН.



24 січня 1939 року був іменований центральний провід УНО, який очолив голова Української Народної Ради Федір Ревай (брат міністра Юліяна Ревая). А вже 27 січня проводом УНО було сформовано список кандидатів у посли (депутати) до сойму Карпатської України із 32 осіб – переважна більшість з них була членами УНО. Очолювали список Августин Волошин та Юліян Ревай. Розпочалася активна пропагандистська робота, щоб переконати населення краю у необхідності проведення виборів до парламенту Карпатської України на безальтернативній основі й голосуванні за одним списком кандидатів (це суперечило законодавству Чехословаччини про вибори, згідно з яким висування кандидатів здійснюється тільки на багатопартійній основі). Сотні листівок в містах і населених пунктах Карпатської України закликали усіх мешканців прийти на вибори й одностайно голосувати за список УНО. Лише в останній день перед виборами проводом УНО було влаштовано 64 публічних зборів.



Вибори до сойму відбулися 12 лютого 1939 року і стали чи не найважливішою віхою в процесі реалізації автономних прав краю. Їх результат, за свідченням очевидців, «був так надзвичайно успішний..., що заскочив своєю несподіванкою не тільки ворогів, але і приятелів Карпатської України». Із 92,5 % населення, що взяли участь у виборах (265 тис. осіб), 92,4 % проголосували за УНО. Перші в історії Закарпаття вибори до власного представницького й законодавчого органу нарешті відбулися. Їхні результати засвідчили схвалення основною частиною закарпатських українців курсу Кабінету міністрів Карпатської України Августина Волошина на утвердження національної державності.



У порівнянні з успішними наслідками політичної діяльності уряду Волошина, значно скромнішими були результати його господарської діяльності. Але планів і намірів в цьому напрямі в уряду Карпатської України було чимало. 19 листопада 1938 року Українська Народна Рада в Хусті видала «Маніфест до українського народу», в якому були накреслені головні пункти господарської програми уряду Волошина.




Щоб запобігти голоду, особливо в гірських районах, автономний уряд пішов на скасування деяких податків. В лютому 1939 р. на його вимогу міністерство господарства Чехословацької Республіки додатково виділило 300 тисяч крон для проведення акції надання допомоги найбіднішому населенню краю. Тоді ж уряд Карпатської України «призначив півмільйона крон на харчеву акцію бідних дітей». Однак разові допомогові акції не могли істотно поліпшити становище. Неспроможність вирішити цю проблему власними силами змусила Волошина шукати допомоги за кордоном. Почалися поставки кукурудзи з Румунії, розглядалося питання про обмін закарпатського лісу й солі на зерно з урядами Німеччини та Угорщини. Водночас проводилась певна робота з поліпшення страхування й пенсійного забезпечення населення: в Хусті, був створений Краєвий уряд робітничого забезпечення.

Основним багатством краю залишався ліс. Тому уряд робив активні спроби щодо реорганізації та централізації лісового господарства, проведення його націоналізації. У січні 1939 року, після створення єдиної дирекції лісів в Буштино, почалися великі роботи в державних лісах: почалося будівництво нових комунікацій, залізничних і автомобільних доріг, пошук нових ринків збуту та можливостей залучення іноземного капіталу. В результаті ситуація в лісовому господарстві поступово стабілізувалась. Прибутковою галуззю промисловості краю залишалося добування солі. Певні позитивні зрушення відбулися в хімічній та харчовій промисловості краю. Уряд Карпатської України розробив програму електрифікації, для здійснення якої було організовано товариство «Карпатські Електровні». Значну увагу уряд приділяв розвитку пошт і зв’язку, розробці корисних копалин, мінеральних джерел. Робились певні спроби поліпшення становища в медичному обслуговуванні населення.

Деякі конкретні заходи були запроваджені в життя в галузі освіти. Уряд Волошина став добиватися введення в усіх школах, державних та інших установах обов’язкового викладання української мови. Одночасно розширилася мережа українських шкіл: відкрито гімназії з українською мовою навчання в селі Білки (нині Іршавського району), місті Рахів і селі Ракошино (нині Мукачівського району), понад 50 нових горожанських та сільських народних шкіл, обговорювалося питання відкриття народного університету й перенесення до Хусту з Праги Українського вільного університету, активну діяльність здійснювало товариство «Учительська громада», членами якого були близько 2 тисячі представників нової української учительської генерації.



Завдяки приїзду в Карпатську Україну відомих діячів української культури та їх підтримки урядом активізувалося українське культурне життя: у Хусті було створено літературно-мистецьке товариство «Говерла», яке видавало однойменний щомісячник за редакцією Олега Ольжича, а також діяв державний театр «Нова сцена». Розпочалися роботи зі створення першої в Закарпатті кіностудії. Почав видавати свій релігійний альманах Севастіян Сабол (Зореслав).

Однак більшість планів і задумів уряду Карпатської України у вирішенні проблем господарського й культурного будівництва, поліпшення соціального становища та рівня життя населення не були реалізовані, і причиною тому слугували умови що склалися у 1938–1939 роках в краї і навколо нього, Карпатська Україна не мала реальної можливості повноцінно функціонувати як автономна, а тим більше – самостійна держава.

Незважаючи на карпатоукраїнсько-німецьке зближення і загравання уряду Німеччини з українськими політичними силами, Угорщина не відмовлялась від своїх претензій на всю територію Закарпаття: її приготування до вторгнення на територію Карпатської України не припинялися ні на мить. Але останнє слово належало Німеччині, яка певний час приховувала свої справжні наміри й притримувала Угорщину від агресії. Наприкінці 1938 – початку 1939 років в дипломатичних колах і громадськості європейських держав навіть склалося враження, що Третій рейх підтримує Карпатську Україну з метою гарантування її незалежності й використання як «П’ємонту» для об’єднання навколо неї всіх українських земель. Галас, піднятий з цього приводу європейською пресою, в деякій мірі насторожив Угорщину й Польщу, а також викликав відому саркастичну реакцію сталіна на XVIII з’їзді ВКП(б), що свідчило про незацікавленість СРСР в існуванні Карпатської України.

Рішення Гітлера 6 березня 1939 р. остаточно ліквідувати Чехословаччину зняло будь-які питання щодо політики Німеччини. Не бажаючи надто посилювати свою союзницю Угорщину приєднанням до неї Словаччини, вона ініціювала проголошення незалежності останньої. 12 березня Гітлер дав згоду регенту Угорщини Міклоша Горті на окупацію Карпатської України.



В ці березневі дні її автономний уряд, що готувався до відкриття сойму Карпатської України, призначеного президентом Чехословаччини Гахою на прохання Волошина на 15 березня 1939 року, все ще покладав надії на німецьке заступництво перед угорським вторгненням. Увечері 14 березня, щойно дізнавшись про проголошення самостійності Словаччини, що свідчило про остаточний державний розпад Чехословаччини, і скупчення угорських військ на кордонах з Карпатською Україною, Волошин офіційно проголосив її незалежною державою і назвав склад нового уряду.