Join the new world

Слава Україні!

Вирішив поділитися з Вами реальною історією одного гравця в eRepublik.
І хоч мало хто з Вас його пам'ятає, а то й взагалі знає (до прикладу, я з ним перетинався понад 10 років тому в МЮ ФОБОС на початках свого задротства дослідження цієї браузерки), все ж вважаю, що ця стаття буде Вам цікавою до прочитання. Власне, Вашу оцінку я зможу побачити по сумі v + s + e.

Але спершу коротко, чому "спіритичний сеанс"?
Справа в тому, що інтерв'ю було записане знайомою журналісткою місцевого видання без будь-якої моєї участі. Більше того, про сам факт існування такого інтерв'ю я дізнався від іншого гравця eRepublik Izjaslav.

Отже, нижче наводжу розповідь героя моєї публікації - WebdaemoN. Знайомтеся.



41-річний Дмитро Левінський приїхав 9-го березня із міста Буча Київської області. Працював у Київській міській 12 клінічній лікарні лікарем УЗД.
Навчався в столиці, був лікарем променевої терапії і працював в онкодиспансері у Харкові. Згодом перекваліфікувався на радіоізотопну діагностику, попрацював ще трохи у Харкові, потім поїхав у Київ. Через недостатнє фінансування, почалися скорочення в лабораторії, тож довелося перекваліфікуватися на УЗД.
Останній раз був на роботі ще 24-го лютого. Добирався майже три години, оскільки дороги були вже “забиті” людьми, які виїжджали з Києва. Назад було дуже важко дістатися додому, частина метро була закрита, тож довелося ще півтори години йти до залізничної станції, з якої можна було електричкою доїхати до Бучі.

“Це вже була остання електричка за маршрутом, оскільки за нами через 5 хв влучила ракета у переїзд перед вокзалом”, – згадує лікар.

Під час розмови, Дмитро часто посміхається, каже, що сліз уже немає, лишилася лише ненависть до окупантів, які нищать Україну.
З 25-го лютого вони були уже відрізані від Києва, оскільки підірвали міст. Дмитро із сім’єю проживали у багатоповерховому будинку. З початком нападу росії, більшість мешканців повиїжджали, в будинку лишилося приблизно 20 людей.
Частина мешканців ховалися у підвал, але там сиро і холодно. Родина лікаря і ще три сім’ї виходила в коридор, під час сирен, де шахта ліфту та немає вікон.
Виїхати з вже окупованого міста Дмитру з дружиною, сином з її сестрою, племінником та котами вдалося на початку березня.

“Виїжджали страшне. Випадково дізналися, що буде зелений коридор. Обіцяли автобуси, але їх не було. Близько 11 години в заданому місці зібралися кілька тисяч людей. Хтось сказав, що колона в Гостомель приїхала, а напередодні автотранспортом випускали з Бородянки. Мер переховувався, бо його розшукували окупанти, тож не було нормальної комунікації. Офіційно ніхто нічого не міг сказати.
Тож вирішили виїжджати власним автотранспортом, через росіян дізналися, що випускають. У машину ще взяли четверо людей з іншої сім’ї, тож в салоні перебували дев’ятеро людей. На цьому проміжку дороги робився жах, багато розстріляних цивільних машин, які намагалися виїхати раніше без узгодження. У них були діти…”, – розповідає Дмитро.

Перших 15 кілометрів від Бучі до Стоянки, де на той момент починалася територія, контрольована українськими військами, добиралися 5 годин. Виїжджали разом з ними кілька тисяч автомобілів. Із села Забуччя, яке знаходиться на пагорбі, було видно колону, що рухалася ще у Бучі. Не всі встигла до темряви доїхати до Стоянки, коли почалася комендантська година.

“Їх орки лишили на своїй території. Не дозволяли світло вмикати вночі, було холодно. Там страшно було”, – ділиться тривожними спогадами лікар.

Далі їхали через Білу Церкву-Вінницю-Тернопіль-Хмельницький. Просувалися по селах, дорога зайняла 2,5 доби, замість звичних 6-8 годин. Заночували першу ніч у селі Музичі під Києвом, де організували у сільському клубі прихисток для людей з кухнею та можливістю переночувати. Далі уже ночували на Хмельниччині під Волочиськом, оскільки їхати можна було лише до комендантської години, потім на блок-постах не пропускали.
У Володимирі проживають їхні родичі, які й прихистили сім’ю.
Лікар зізнається, що у нашому місті навіть більше робити, ніж у Києві. Оскільки там останнім часом працював у нічні зміни, тому пацієнтів було менше. Колектив сприйняв нового колегу добре.
За словами знайомих, які лишилися ще у Бучі, їхній будинок наче лишився цілим, злому ніби не було, їм пощастило більше, ніж сусідам. Хоч місто вже звільнене від російських окупантів, вертатися, ще трохи зарано, вважає Дмитро.

“Ми з дружиною працюємо у Києві. Нам двом туди їхати, не маючи сполучення з Києвом, немає поки ніякого сенсу. Плануємо на вихідних з’їздити, перевірити, як там, чи все ціле. Прибрати, забрати речі, бо ми в чому були, в тому й приїхали. Лише котів забрали, – не втрачаючи оптимізму, ділиться лікар.

Ось така невеличка історія. А скільки ще їх буде...

А наразі - дякую Вам всім за увагу!

Слава нації!

P.S. Посилання на оригінал статті.