Join the new world

Сонце сідає й так гарно робиться. Не тільки навкруги, а й у душі. Адже вона завжди прагнула гармонії та спокою. Не бо вкрилось різноманітними барвами, наче хтось вилив фабри, створивши веселковий хаос. Останні сонячні промені гладили землю вкриту містами й селами, а також їх руїнами. Над головою літали попискуючи кажани й у голову лізли думки про минуле. Ох, як же добре було тоді. Руїни, веселі друзі, мінливе середовище, молодість… Ностальгія взяла мене у свої щільні обійми. Я лежала на траві, а у голові малювала образи тих часів. Таверна повна від людей різних мастей. Були там і простофілі, й вампіри, вурдалаки та інша нечисть. Були й дракони. До речі про драконів, як там поживає мій приятель Conservative Dragon?

З цією думкою я провела усю ніч. Вона крутилась у голові, адже так хотілось знову побувати у його печері, попити чай і щось до чаю, послухати цікаві історії минувщини. Які ж теплі та дружні були вечори проведені у компанії Дракона, не те що зараз. Диктатура наступає по всіх фронтах, е-вампіри йдуть проти е-вампірів, е-народ проти е-народу. Жахи-страхи. Ціни височенні, як Еверест. Ні собі танка купити, ні кеди. Біда та й годі! Отож, щоб якось себе розважити, я вирішила піти в незвані гості. Ви не очікували, а я прийшла.

Добре поспавши до вечора, я вирушила в дорогу, не забувши перекусити заблукалим подорожнім. Ми е-вампіри, народ не вередливий, нам і подорожніх вистачає. З великими сподіваннями йшла я, співаючи пісню:

Ось так співаючи, я добралася до гори де жив дракон. Проте побачила опустілу печеру, усі дорогоцінності якої були розібрані мешканцями навколишніх міст. Я впала у стан фрустрації. Це дуже важкий психічний стан, коли твої очікування обламуються. Мої коліна підкосилися і я осіла на камені біля входу. Я з жахом уявляла, що ж могло тут трапитись та де подівся мій приятель. Звичайно усі ми не вічні, але він же дракон, велика крилата рептилія, яка живе сотні років!

Сидіти склавши руки не мій каньок, мій каньок горбунок. Тому я просто повинна була дізнатися, що тут сталось. І знову я була в дорозі. Спустилась у найближчі села, щоб розпитатися про усе. Проте усі нормальні хлопці відповідали, щось не зрозуміле. Ніхто не знав, що сталось тут рік, а може й 50 років тому. Таке незнання історії вражає. Ну ладно я, я то тут не живу. Ну а вони? Чому вони не знають про дракона, великого чудовиська, який час від часу спустошував та спалював їхні помешкання?

Я вже зовсім розчарувалася, як раптом побачила примару. Він меланхолійно погойдувався між гілками старого граба. Його біле й прозоре тіло було наче хмарка кокаїну. Він мугикав щось собі під ніс й дивився на місяць. Деколи він піднімав руки та починав танцювати у такт своїх мугикань. Привид повільно звивався в різні боки, нагадуючи метроном. Колись це був хлопець, по його вигляду можна сказати, що за життя він був багатим. Його одяг скидався на середньовічний, він був бархатний та мав безліч рюшечок. У мене стався імпринтинг, тобто миттєве осяяння. Я тихенько підійшла до примари й покликала:

- Містере Ghost! - він розвернувся, його бездонні очі не виражали жодної емоції, а лице було таке ж сумне. Він повернув голову набік й застиг у такій позі. Я чекала. Мара розвернулася до мене спиною та раптом промовила:
- Називай мене Ден.
- Хмм… окей. Ден, ти раптом не знаєш, що сталося з жителем ось тої гори?
- Знаю…
- Ну й що? Що з ним сталося?
- Вмер.
- Що????! Як? Коли це сталося? За яких обставин? Де тіло? А що з книжками й скарбами? - усе допитувалась я. Обурення булькотіло в мені, ось ось і закипить.
- Забагато питань.
- Ну, будь ласка, скажи вже. А то сіллю обсиплю!
- Уууу… Налякала! Загинув через те, що багато туклікав. Туклікати багато не треба, а то вмреш. Це як два на два або ж закон Ома. Не знаєш закону Ома - сиди дома. - він ще щось говорив про фізику та я не слухала. Знаєте, дізнатися про смерть друга дуже важко. Хоч я ніколи не плачу, але цього разу сльози засліпили мене. Я закрилась руками й почала схлипувати. Дуже швидко я відчула холод, який огорнув мене. Я відкрила очі й побачила Дена, який стояв впритул до мене. Нарешті його лице змінилось і на ньому відбивався жаль.
- Я можу допомогти тобі. Подейкують, що його можна воскресити. Тільки не плач, я страшно не люблю, коли вампіри плачуть. У них це так незграбно виходить...

Він мені розказав про те. що треба зробити, коли я заспокоїлась. Ден не знав нічого напевно, але знав хто знає правдиву інформацію. Почав він опис з “... у неї ріжки та ніжки, й гарна фігура. Каштанове волосся ніжно спадає полум'яніючи на плечі. Її засмагла шкіра, виблискує, як полірований стіл. Вона сестра самого Люца, вона Succuba Dark…”. Демон похоті, яка навідується вночі до юнаків й навіює їм солоденькі сни. Живе вона у замку посеред лісу, в якому царить темрява. Ми з нею давні друзі, не рідко разом спокушали жертв для нічної гулянки. Отож я приблизно знала, де вона живе.

Примара вирішила вирушити в дорогу разом зі мною. Пізніше виявилось, що він досить веселий та цікавий співрозмовник з багатою фантазією. Проте, коли ми дійшли до лісу й я запропонувала йти стежкою, яку я пам'ятаю, він заперечив й сказав, що знає дорогу краще.

Ми заблукали й не знали, де опинилися. Звідусіль на нас дивились очі темряви й клацали зуби. Подеколи чулось гарчання. Бути е-вампіром й стати жертвою тварючки не входило у список моїх життєвих справ, але звалу нема. Раптом щось скочило перед мною, Ден по-бабськи заверещав. Тварина стрибнула на мене й я впала в темряву...




Для шаутів:
[ЧУВ] Місія "Врятувати дракона"
http://www.erepublik.com/uk/article/-1344-2560309/1/20