[MoC] ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ КРУТ + роздача булочок.

Day 2,627, 07:43 • Published in Ukraine Ukraine • by Ministry of Culture








Щорічно 29 лютого Україна вшановує пам’ять загиблих у боях під Крутами студентів і гімназистів.
Тривалий час подробиці цього бою лишались невідомими, адже бій відбувався між українцями та російськими "братьямі", і це й породило міф "українські Фермопіли": український уряд безжально кинув 300 необстріляних юнаків проти багатотисячного більшовицького війська. Українська молодь хоробро билась, але шансів не мала і всі загинули у нерівному бою.
Це легенда, що народилась майже відразу після загибелі юнаків. Реальні ж події були трішки іншими.


29 січня 1918 року біля залізничної станції Крути, що між Бахмачем та Ніжином, зійшлися в бою загін революційних військ більшовицької Росії, який наступав на Київ і захисники УНР. Українськими бійцями за основною версією керував сотник армії УНР Аверкій Гончаренко, ветеран Першої світової війни. Під його командуванням були чотири сотні 1-ї Київської військової школи ім. Б.Хмельницького (які й складали основному бойову силу) та 1-ша сотня Студентського куреня Січових Стрільців (останні і були тими необстріляними студентами та гімназистами, їх чисельність була 120 чол) – разом близько 600 вояків і 20 старшин. На їхньому озброєнні були гвинтівки, 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд (звичайна артилерійська гармата, встановлена на залізничній платформі).
Як пише у своїх спогадах Аверкій Гончаренко, він мав наказ від командуючого українськими військами Юрія Капкана перешкодити наступові ворожих військ на Київ, щоби уряд УНР мав можливість перебувати у столиці України на час завершення переговорів із союзними державами в Бресті.




З більшовицького боку - вояки 1-ї революційної армії Єгорова та 2-ї армії Берзіна, складали 4-6 тисяч чоловік. Командував ними головком радянських військ, підполковник Міхаїл Муравйов. Найщиріші наміри більшовиків Муравйов озвучив у зверненні до своїх військ. За свідченням очевидців, напередодні наступу на Київ, він сказав: «Товариші, я знаю, що багато хто з вас втомився, проте не багато вам працювати. Наше завдання – взяти Київ і тоді ви зможете повернутися додому. Багато вам довелося страждати, але вони кров’ю відповідатимуть за ваші страждання. Ми їм покажемо, дайте тільки добратися до Києва. Якщо буде потрібно, не постою ні перед чим: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти, вони нас не жаліли, терпіли хазяйнування гайдамаків. Ми їх всіх перестріляємо та переріжемо. Ми їм покажемо, нема чого боятися кровопускання. Хто не з нами – той проти нас. Ви, доблесні товариші, ви мені допоможете взяти Київ, а там ви будете нагороджені…»
Проте, незважаючи на десятикратну перевагу більшовицьких військ і їхню впевненість у легкій перемозі, бій під Крутами тривав понад 5 годин, обидві сторони зазнали значних втрат (за браком місця не маючи змоги дати опис того, як відбувався бій, скажемо лише, що українці діяли кмітливо і сміливо).


Надвечір, після виконання основної поставленої задачі, оборонці почали відступ у напрямку Києва, аби не потрапити в оточення. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону, який чекав за кілька кілометрів від Крут. Під час самого бою там розміщувався військовий штаб і лазарет. Через суттєві втрати і розібрану залізницю росіяни цього дня не змогли продовжити наступу на Київ.
При відступі одна чота (взвод) Студентської сотні потрапила в полон. Відступаючи у сутінках, хлопці втратили орієнтир і вийшли просто на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Аби помститися за свої значні втрати, більшовики, натхненні палкою промовою Муравйова, спочатку познущалися із 27 полонених, а потім їх повбивали. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.




Окремий історичний інтерес цього бою полягає ще й в тому, що розстріл студентів під Крутами був одним із перших випадків розправи над полоненими у роки громадянської війни. Він показав, що ця війна російськими більшовиками, комуністами, ведеться за іншими правилами, адже на фронтах Першої світової війни воюючі сторони дотримувались міжнародних Женевських конвенцій щодо полонених, за якими останнім гарантувалося життя.
Ці 27 забитих юнаків були перевезені до Києва і 19 березня 1918 року урочисто поховані на Аскольдовій могилі...




Але переглянута легенда про „українські Фермопіли” ніяким чином не применшує значення бою під Крутами.
Як стверджував Євген Маланюк, український письменник, культуролог, публіцист, в історичному есе «Крути. Народини нового українця», опублікованому 26 січня 1941-го: «…Крутянський епізод зразу ж, можна сказати, ще над непохованими трупами його ж героїв, почав обертатися легендою у всенародній свідомості країни, ба, й поза її межами, навіть у свідомості далекого від перечуленості ворога. Причім не діяла тут жодна пропаганда (якої, зрештою, не було), жодні літературні твори («Скорбна мати» молодого Тичини з’явилася вже тоді, коли легенда цілком розпростерла свої крила), жодне, т. зв. усвідомлення мас за допомогою просвітянських метеликів чи вічевих промов». Євген Маланюк був переконаний, що під Крутами зародився новий тип українця – активного борця за незалежність України."

Міф про Крути це свого роду данина українського народу молодому активному борцеві за незалежність країни.
І знову ж таки, цитуючи Євгена Маланюка, наголошуємо на тому, що цей невеликій і нібито незначний бій під Крутами мав величезне значення: „По-перше, він дав загроженій столиці короткотривалу передишку і час на ліквідацію одного з фронтів (Берестейський мир). А по-друге і найважніше, він став українською національною Голгофою, від якої струснулося сумління всіх прошарків населення України” (напрошуються паралелі з подіями, що відбувались в Україні трохи більше року тому).




Окремо хотілося б зупинитися на іншому аспекті, що звучить в крутянському міфі – про залишеність і зраду української молоді урядом УНР.
Події, описані вище, звісно не свідчать на користь легенди. Та все ж в тих жертвах можна сміливо звинувачувати саме пацифістичний уряд. Керівники Центральної Ради (особливо постарався голова уряду Володимир Винниченко) розпустили багатотисячні українські збройні сили. За словами одного з керівників партії соціалістів-самостійників Віктора Андрієвського, вони носили «рожеві окуляри федералізму» і не могли уявити, що з Росії може виходити небезпека для України: брати-слов'яни як-ніяк. Винниченко ще в листопаді 1917 року під відлуння вуличних боїв у Москві заявив, що «Україна – республіка мирна, ні на кого нападати не збирається, тому армія нам не потрібна». Газети зарясніли статтями про «новий ненасильницький шлях України» (вам це нічого не нагадує? А дехто може ще й про 90-ті згадає, та й палкі промови нинішнього "Президента миру а не війни").


Засмучений такими настроями генеральний секретар військових справ Симон Петлюра, що до хрипоти доводив необхідність мати власну армію, подав у відставку і виїхав до Полтави створювати Гайдамацький кіш. Після відставки Петлюри в Центральній Раді зітхнули з полегшенням і ...заспокоїлись.
Із стану спокою Київ вивів грім гармат на сході: з «братської» більшовицької Росії полізли бронепоїзди з балтійськими «братішками», які на все горло виспівували: „Эх, яблочко, цвету красного. Что Украине конец - дело ясное...”
А потім були звернення представників уряду до молоді...
„Молодь, що згодом набула безсмертної слави під Крутами, збагнула вже на світанку нового етапу державності, що Україні вирішується, бути чи не бути, а тому, як каже співець крутянського бою, «книжки змінила на гранати... щоб... з огню творити славний час, бо настав вже час ВСЕ УКРАЇНІ В ДАР ПРИНЕСТИ!»...” (Євген Маланюк).




І наостанок пісня, присвячена героям Крут, яку заспівала Марічка Бурмака. Пісня покладена на вірш Павла Тичина „На Аскольдовій могилі”.


Слухати тут

Подається в скорочені.

Для Вас працювала Superpixie





РОЗДАЧА БУЛОЧОК! 1 вот - 100 хп.


ДЛЯ ШАУТІВ:
[MoC] ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ КРУТ + роздача.
http://www.erepublik.com/uk/article/-moc-1-2492305/1/20