Join the new world

Вважаючи що не усім до вподоби слухати та читати, але мабуть багато хто любить говорити - відкритий конкурс кумедних історій із власного життя. Кожен, хто зацікавлений - хай поділиться своїм веселим досвідом в коментарях, але хай пам*ятає: Міністерство Культури не забанене на Google. Призовий фонд - 5 голд, призери ті, хто наберуть найбільше уподобайок. Дякуємо Anna Kotana за подану ідею, адже справді, у нас багато хто може розказати чимало цікавого🙂





Загальновідомо, що 1-го квітня відзначається День сміху або День усіх дурнів. Мінкульт вирішив внести свій посильний вклад у святкування загальноулюбленого свята і розважити український е-соціум веселими оповідками. А так, як Львів святкував День вар’ята (дурня) не лише першого квітня, але й кожного Божого дня, про що свідчать хроніки і мемуари тих літ, то цей випуск буде побудований виключно на львівському матеріалі. Отже...



На місці, де ниньки розташоване львівське летовище, було собі село під назвою Скнилів. Там жили веселі люди, що про них любив оповідати цілий Львів.





Недосолений борщ

Стефа варила борщ, а її чоловік Мілько стругав з поліна шпичку. Стефа набрала борщу в хохлю, попробувала – недосолений.
- А ну ще ти спробуй, - каже до чоловіка.
Той взяв хохлю, сьорбнув і похитав головою:
- Сипни ще трохи соли.
Але хохлі назад не відав, чекаючи, поки Стефа досолить.
Та сипнула солі в баняк і питає:
- Ну, а тепер?
Мілько знову сьорбнув з хохлі.
- Недосолений. Давай, Стефко, сип потроху соли, а я буду сьорбав і казав, чи доста.
Одним словом, жінка сипала сіль до баняка, а чоловік пробував з хохлі той самий недосолений борщ і хитав головою.
Врешті вирішила, що то якась погана сіль, і Стефа побігла позичати соли в сусідки.
Цього разу вона сипнула маленьку пучку до баняка, сама зачерпнула хохлею, попробувала і скривилась:
- Йой! Та то чиста ропа!
- Ну видиш! – зітхнув Мілько, і собі спробувавши, - яка в тої Гаськи сіль! Ну будемо нині без борщу. Але ти го не виливай. Заквасимо в ньому вогирки.



Як бузьок жито толочив

Влітку, коли збіжжя поспіло, з’явився на скнилівськім полі бузьок. Він поважно собі спацерував туди й сюди, високо піднімаючи ноги.
Скнилівці збіглися поглянути, що то за біда толочить їхнє жито. Треба би її прогнати. Але страшно.
- Я піду, - сказав пастух і, взявши палицю, рушив у збіжжя. Бо то був дуже хоробрий хлоп.
Але тоді всі побачили, які у пастуха великі ноги, і як він толочить жито. Куди більше, ніж бузьок.
Вони хвильку подумали і вирішили, щоби пастух жита не столочив, четверо хлопів візьмуть його на руки і занесуть до бузька.
Так вони і зробили. І таким хитрим способом, той пастух і бузька прогнав і жодного стебла не столочив.



Посланець на шести ногах

На вістку, що Богдан Хмельницький підступає до Львова, скнилівці відразу вирішили зорганізувати свою дружину.
Озброїлися вони хто чим – похапали вила, коси, сокири, коцюби, а то й звичайні кілки. Жіноцтво за одну ніч пошило хоругви і незабаром дружина була готова іти в будь-який бій.
Лишилося лише завідомити про цю історичну подію пана гетьмана, аби він визначив табір для скнилівців і місце, з якого вони будуть штурмувати Львів.
От і вирядили вони до гетьмана посланця, а щоби той хутшіче крутнувся туди й назад, дали йому коня.
Цілий Скнилів проводжав його в дорогу, навіть з Зубри приїхали подивитись. Війт махнув хоругвою, а жінки співали.
Посланець перекинув через сідло бесаги з незрівнянними скнилівськими пампухами, закотив штани, цьвохнув коня нагайкою і побіг за ним услід.
- Та він що – з дуба впав? – здивувались зубрецькі хлопи. – Чого він на коня не сів?
- Е-е, - помахав пальцем війт, - Хіба ви не тямите, що шість ніг ліпше, ніж чотири?



Кара для вовка

Злапали скнилівці вовка і стали радитися, що з ним робити. Один каже:
- Забити бестію!
- Нє, - каже другий, - живцем шкуру здерти!
А третій:
- То все пусте. Оженити його! А ще до того з моєю Каською!






А ще в такий день ми не можемо не згадати про таке унікальне львівське явище, як батярство. Батяр – солодкий вар’ятунцьо (людина, чиї слова та поведінка викликає подив, шокують), макабунда (бешкетник, зірвиголова) або андрус (хлопець-вуличник, розбишака). В День батяра, котрий у Львові цілком офіційно відзначається 1-2 травня, спробуємо більш детальне розповісти про львівських батярів, а сьогодні лише кілька кумедних історії з старих львівських хронік.



Був у Львові перед Першою світовою війною старий батяр і веселий дивак на ім’я Дзюньо Макальондра, який полюбляв виробляти різні геци.


Дзюньо книголюб

Заходить Дзюньо до крамниці, де торгують різним залізяччям і чемно звертається до продавця:
- Будьте ласкаві, дайте мені вибрані твори Панька Куліша в шести томах.
- Як-як?
- Попрошу вибрані твори Панька Куліша в шести томах.
- Пробаче... е-е... я не розумію... у нас тут товари з заліза... інструменти, цвяхи... молотки, гимблі...
- От я й кажу – в шести томах. Бажано без першого, бо я вже його купив в галантереї пані Пшеп’юрської.
- Але прошу пана, може ви не помітили, що ми торгуємо зовсім іншими речами. Тут книг нема.
- Я знаю, мій любий, що кажу! Знаю! І не треба мене вчити. Шість томів Куліша! Дідько з вами – нехай буде з першим томом. Нехай сі страчу, як ви такі вперті.
Ошелешений продавець намагається покупця заспокоїти:
- Одну хвилинку. Я піду покличу господаря. Бо сам я, присяй Боже... теє...
Він іде до господаря і довго йому тлумачить весь інцидент з дивакуватим покупцем.
За хвилю обоє з’являються перед покупцем, господар внутрішньо готовий до скандалу, він переконаний, що має справу з вар’ятом, його очі свердлять покупця грізним поглядом. Але він пересилює себе і ввічливим тоном говорить:
- Так? Слухаю пана. Чого потребуєте?
А Дзюньо так спокійно-спокійно:
Та от, зайшов шруби (шурупи) купити.



Дзюньо вибирає капелюх

В крамниці капелюхів і капелюшків пан Дзюньо підходить до ляди, виймає з кишені записник, олівець і пише на картці: „Прошу показати мені чорного циліндра”. Продавачка бере карточку, ввічливо читає, співчутливо зиркаючи на німого бідолаху, і пропонує врешті кілька капелюхів.
Пан Дзюньо старанно їх міряє перед дзеркалом, врешті вибирає один і знову пише: „Цей підійде. Скільки коштує?”
Зворушена пані, гадаючи, що пан Дзюньо ще й глухий, у відповідь пише на карточці ціну.
Пан Дзюньо читає, кривиться, але платить. Бо йому треба циліндра. Потім вдягає його на голову, востаннє дивиться у дзеркало і, грайливо підморгнувши продавачці, кидає на прощання „Моє поважання!” і - виходить.







І наостанку ще одна історія про Дзюньо Макальондру, але на цей раз із загадкою. Першому, хто її відгадає, буде приз в 5 танків ку 7.

Того чудового весняного ранку Макольондра вшанував своїм візитом Американську крамницю Зельця і зажадав від продавця пушку (банку) консервованої кукурудзи.
- Прошу пана, товар перша кляса, - вишколений продавець зігнувся у поштивім поклоні. – Тільки вчора отримались’мо нову партію. Вам шалено поталанило, бо до вечора не лишиться жадної пушки. Чи бажаєте, аби я вам слічно спакував той смаколик?
Макольондра неквапно оглянув бляшанку, скривився, і поставив назад на ляду:
- Чи пан не дочуває? Я просив пушку кукурудзи, а то є консервована яловичина.
Продавець глянув на етикетку і знову простягнув бляшанку Дзюньові.
- Най би я нагло тріс, як то не є найліпша гамериканська кукурудза! Чи може пан трохи зле видит? То підіт собі до вікна, там є ліпше освітлення.
Макольондра чемно пішов до вікна, де постукав по бляшанці, трохи потрусив її, прикладаючи до вуху, по чому знову повернувся до продавця:
- Прошу пана не закручувати мені голови! Нігди не видів більш ялової яловичини, ніж оця. І, відай, не ліпшого ґатунку, жи ви так і пнетеся, аби мені її втулити. Та ніц у вас не вийде! Як немає консервованої кукурудзи, то так і кажіт!
Продавець почав денервуватися, бо за спиною Дзюньо уже стовбичило кілька нетерплячих покупців.
- Як пан є анальфабетом (неписемним), то най гляне на малюнок. Що тут намальовано, га? А може пан не знає, як виглядає кукурудза?
Невеличка черга співчутливо закивала до продавця, дружньо покручуючи біля скроні.
- То Дзюньо, на вашу думку, не вміє читати? – скипів Макальондра. – Та я, аби хтіли знати, мав на університеті іменну стипендію Шушкевичів! Та якби й не мав, то хіба не відрізнив би слодюткої кукурудзи від старезної гамериканської корови, котра брикала у преріях двайцять років тому?
Тут і продавцеві урвався терпець і він заверещав не своїм голосом:
- Та ви самі брикаєте, як тамта корова з прерій! Люди, заберіть від мене того вар’ята! Він нагло потребує амбулянсу (медичної допомоги).
- Що таке? - закопилив губу Макольондра. – Нігди не чув такої кривди! Зара ви мені відповісте за образу чести і гонору. Де у вас тутай дирехтор?
Продавець не мав іншої ради, як піти по директора. Увесь цей час черга терпляче чекала на розв’язку, про всяк випадок тримаючись від Дзюня на безпечній відстані.
Директор пан Зельц був сама люб’язність:
- Вельмишановний пане, я до ваших послуг. Чи маєте якісь скарги на обслуговування?
- І то є першорядна крамниця? - волав Дзюньо. – От подивітсі! Йолоп за лядою твердить, жи у тій пушці консервована кукурудза. Та я певен, жи там немає ніц, окрім кавалка старої смердючої корови! Я не звик, аби до мене так неґречно ставилися, тим паче у присутності дам. Негайно відкрийте цю пушку і переконайтесь хто з нас має рацію.
Пан Зельц на мить замислився, а потім знову розплився у найсолодшій із усмішок:
- Гаразд, а як у тій пушці і направду кукурудза?
- Тоді я – слово Макальондри – заплачу вам за неї і ще за моральні збитки.


За мить горопашну пушку було привселюдно відкорковано. І що би ви думали? Бляшана накривка зрадила товстий шар пожовклого тлущу (жиру). Це справді була консервована яловичина не першої свіжості. Що тут учинилося! Покупці загули, зарікаючись ходити до шахрайської крамниці, директор звірячим поглядом втупився у бідного продавця, а той годен був під землю провалитися:
- Та пане директоре, ви ж самі гляньте – наліпка, напис, малюнок...
Бідака Зельц не знав, як улестити набундюченого Макальондру:
- Перепрошую, та беріть собі іншу пушку, та що там – дві пушки, п’ять, десять... Ні-ні, прошу сховати гроші! Головне для нас, аби клієнт був вдоволений.
Макальондра ґонорово спакував свої десять бляшанок і вже рушив до виходу, аж раптом перечепився за чийсь суворий і до болю знайомий погляд. Це був славетний комісар Бонцьо (львівський Пінкертон, що був грозою злочинного світу аж до вересня 1939 р., коли, після приходу „перших Совітів” його слід губиться назавжди), котрий завітав до крамниці на закупи і став свідком оказії з кукурудзою.
- Що пане Макальондра, знову взялися за старе? Негайно поверніть товар власнику. І щоб я більше не чув про ваші геци (вибрики, жарти), бо, слово честі, заарештую вас за шахрайство!

А ви зрозуміли те, що з першого погляду зрозумів Бонцьо?




Дякуємо панові Юрку Винничику за змогу поділитися оповідками про колишнє життя Львова і його околиць.





ДЛЯ ШАУТІВ
[MoC] З днем вар’ята! + КОНКУРС(золотий)
http://www.erepublik.com/uk/article/-moc-1-2512599/1/20