Мої еУніверситети

Day 2,531, 08:11 Published in Ukraine Ukraine by Superpixie



Ось і закінчився мій перший курс еУніверситету, лишилося дізнатися оцінки, отримати диплом, а далі уже випускний вечір. Розійдемося, розлетемося по еУкраїні і з багатьома уже не зустрінемось ніколи...



А починалося все так забавно, принаймні у мене.
За декілька днів до початку навчання, я, як і належиться, заповнила форму і відіслала її, але моя заява загубилась в коридорах бюрократії. А я ж на останнє питання замість пропонованих 4 речень, написала майже сторінку вордівського тексту, і цей витвір моєї мозкової роботи ніхто ніколи не побачив. Пічалька.
Коли списки були уже вивішені, я звісно свого імені не побачила, бо, як уже сказала, моя заява просто загубилась. Списки вивісили в день, коли у мене відбувалось е-весілля. Мені було ніколи займатися такими справами, у нас був маленький банкет на Етері, гості, шампанське, весільний тортик, короче, все як і мусить бути на весіллі.
Повітруля перша побачила, що мене немає серед е-студентів і почала приставати... (ну не знаю до кого вона вже там приставала, але це подіяло). І раптом в залу повну гостей, влетіла сестра і стала про щось гаряче перешіптуватись з моїм е-нареченим, ну тобто уже е-чоловіком. Я почала хвилюватись, що там таке сталося. А Церезар тим часом вийшов швидким кроком у коридор і звідти почувся його схвильований голос. Але в наступну хвилину я була запрошена на тур вальсу, тому уже ніц не чула і нічим не переймалась, врешті решт сьогодні свято, тому геть усілякі неприємності і турботи.
Музика стихла і останнє моє „па” скінчилилось в обіймах Церезара, який підхопив мене і виволік у коридор, не дивлячись на мої упирання.
- Пиши заяву в еУніверситет, - наполегливо сказав е-чоловік.
- Я уже написала, вона загубилась, що мені знову писати вордівську сторінку тексту, не буду, у нас сьогодні все таки е-весілля, - незадоволено відповіла я.
- Пиши, вчора був останній день, але я уже про все домовився, мені Літописець пообіцяв, що тебе візьмуть, але заява твоя треба.
Як я не упиралась, але прийшлося прямо у весільній сукні іти в еУніверситет, щоб подати заяву, правда, я вирішила більше не відповідати на останнє запитання, а замість відповіді написала, що в моїй попередній заяві було детально все описано.
Але і в цей раз моя заява чудесним чином випарувалась. І тут за справу взявся мужчина! Церезар власноруч все заповнив, не забувши дати відподь у регламентованих 4-х реченнях на поставлене питання. І лише після цього мене зарахували. Нарешті я стала е-студенткою!
Потім було знайомство з іншими студентами, викладачами, цікаві лекції... і сімейні нелади.
- Ти куди знову ввечері зібралась? - Церезар заступив мені дорогу.



- Ну ти ж знаєш, що у мене ввечері заняття в е-універі, - чмокнула в щічку і лагідно спробувала його відсторонити.
- Який е-універ, коли їсти не приготовлено, в хаті бардак і взагалі... мені самотньо без тебе.
- Не лишай де попало своїх речей, то й бардаку не буде, - чмокнула ще раз е-чоловіка. – На плиті знайдеш усякі смаколики, а я уже побігла, не сумуй, постараюсь не затримуватись.



І так тривало деякий час, аж поки...
- У грі є 15 різних джерел для сировини - п'ять їжі (риба, пшениця, фрукти, олені, велика рогата худоба), п'ять для зброї (нафта, гума, алюміній, залізо, селітра) і 5 для будинків (пісок, глина, дерево, вапняк, граніт)... - Хронографер походжав аудиторією і намагався вкласти в голови е-студентів знання з економіки.
Я сиділа біля вікна і раптом з вулиці долинули крики. Виглянувши, я побачила дві чоловічі фігури, що скакали біля стін еУніверситету і щось скандували, розмахуючи палаючими смолоскипами.



Фігури видалися мені знайомими, але не встигла я зрозуміти хто це, як Хронографер зробив паузу і різко сказав:
- Бач, який шарварок вчинили працювати не дають, – а після невеликої паузи додав. - Хто тут Суперпіксі чи Повітруля?
- Суперпіксі – це я, - пропищала я без ентузіазму. І хоча не розуміла чому було названо моє і сестрине ім’я, але нічого доброго в сухому голосі викладача не віщувало для мене.
- Вийди з аудиторії і заспокой тих двох бешкетників, а то вчинили тут смолоскипну ходу. Не відволікатися, матеріал серйозний, всім заспокоїтись, сісти на місця, ми продовжуємо.
Останнє зауваження було адерсовано е-студентам, які пожвавились, дехто устав з місць і спробував визирнути з вікна. А я уже мчала сходами униз.
Коли я спустилась, там уже стояв ректор - Тарас Літописець. Подивившись на мене, він промовив:
- Чому ви з сестрою завжди стаєте предметом для мого головного болю?
Я хмикнула у відповідь, бо не знала, що відповісти на таке незрозуміле зауваження ректора. А він продовжив:
- Навколо вашого зачислення до е-студентських лав ще той шарварок зчинився, зараз знову... ще не відомо, як ви обидві закінчити навчальний курс. Але я запам’ятаю вас на все своє е-життя, таких як ви ще не було тут.
Я воліла нічого не відповідати і бочком протиснулась назовні. А там було щось неймовірне. Церезар розмахуючи палаючим факелом, гукав до Літописця:
- Ну, ти ж мене, Тарасе, знаєш... і взагалі як ти міг таке подумати...
А біля Церезара ходив братик Годрік і безперевно скандував: „Поверніть украдених сестричок! А то ми з Церезаром спалимо к чортам собачим еУніверситет”.



Годрік мав вигляд розлюченого кота, який всім своїм грізним виглядом і не менш грізним нявчання намагається злякати суперника. „Боже, який бедлам учинити,” – подумала я і пішла цих двох вгомонювати...
Коли повернулася в аудиторію, зосередись на лекції було уже складно. Думки мої витали далеко від економіки, на серці була радість і рука якось сама потягнулась до складного ножика, який я завжди носила в кишені, і стала виводити на парті слова: „мій котик найкращий!” Про братика не встигла нічого надряпати, бо поруч пройшов викладач, підозріло подивившись чим я займаюсь.



Після лекції прийшлося підійти до нашого відмінника Romeroo і попросити переписати пропущену лекцію. Звісно він не відмовив, Romeroo виявився не лише відмінником, але й джентльменом.
Не буду детально зупинятися на навчанні, бо з Тарасом Літописцем не вдалося домовитись поміняти моє завдання по „ірці” на рекламу, тому сильно рекламувати не буду еУніверситет, користі мені від цього все одно ніякої. Скажу лишень, що вчитися і справді було весело і пізнавально. Правда, не раджу іти до еУніверситету тим людям, чиє ЧСВ уже не проходить в двері, все одно нічого хорошого ви там для себе не знайдете. А тим, хто хоче пошукати нові цікаві знайомства, не розучився радіти і головне бавитись, раджу. В еУніверситеті ви отримаєте не лише знання, а й цілком можете зустріти однодумців і весело провести час. Все в ваших руках, панове!



Отже, переходжу до найважливішої частини любого навчання – випускних іспитів.
Всі отримали по два завдання. Моїми були: описати політичний шлях новачка на еРепаблік і здолати IRC. Якщо перше питання не викликало ніяких проблем, бо там, де я не знала, там знав Церезар, він і підпрвив мої помилки. А от з другим завданням виникли великі проблеми.
Спочатку я ретельно вивчала команди управління „іркою” (IRC) чи „міркою” (mIRC). В написаному нічого складного не було, тому я з легким серцем почала реалізовувати те, що прочитала. І даремно...
Я пораділа раніше часу, бо виявилось, що одна справа читати теорію, а друга реалізовувати цю теорію в життя. Довго билась над таємною „магією” „ірки”, теорія давала надію, але не відповіді на питання. Тому врещті вирішила попросити Повітрулю. Вона вже декілька років тому пробувала розгадати таємну „магію” „мірки”, після чого її причислили до інопланетям, бо „мірка” вперто не хотіла її пропускати і модер сайту вирішив, що вона з іншого часо-простору, тому нічого і не виходить.
Але ж, подумала я, може сестрі таки вдалося розгадати таємну „магію”.
Виявилось, що я була занадто оптимістичною. Короче, прийшлося звертатися до друзів і знайомих (до ерепівців і тих, хто репки немає ніякого відношення) щоб допомогли цю „ірку” роздягнути... ну, тобто осягнути.



І раптом ми почали помічати дивну річ. Як тільки заговорювали з черговою жертвою, нам відповідали: „тю, так це ж просто”. Ми звісно раділи, нарешті, знайшли того, хто може... Але далі цього сакраментального речення справа не просувалась, бо людина одразу зникала, розчинялась в етерівських просторах...
- Люди зникають в „мірці”, - безапеляційно констатувала я.
– Що будемо робити? – звернулася до Повітрулі.
- Що, що, шукати новенького, може хтось більш стійким до „мірки” виявиться, - втішала мене сестра.


Пошук чергової жертви...

І ось, нарешті знайшлась ще одна жертва, яка погодилась нам допомогти. Розмова не почалася з сакремнтального виразу, мовляв, це просто. І це вже вселило надію, що може, що ось він таки зможе...
Виклавши завдання, яке я отримала, людина подивилась на нас, як на марсіан чи сатуріан і філософськи промовила:
- Це в житті вам ніколи не знадобиться, так що давайте перейдеміо до іншого завдання.
Але іншого я не мала, тому прийшлося чемно подякувати за турботу і піти знову ні з чим. А потім мені стало шкода сестри, яка ледь голову не зламала, намагаючись мені допомогти і я її втішила:
- Забий, люба, буде та „ірка” не роздягнутою, чи то не осягнутою. Забий. Ми з тобою отримали свій фан, а все інше не має значення.
І, як не дивно, вона зі мною погодилась.
І ось тепер чекаю до суботи, щоб почути вирок, що мені диплом не видадуть і стипендії так само. Ну і добре, головне було весело, є що згадати!


Голоси студентів: "Тарасику, любий, ну постав хорошу оціночку 😁 Зміни мені завдання, воно надто складне! Іди читай мій опус! В мене IRC не виходить..."

Хто разом зі мною отримав задоволення від моїх еУнівеситетів, вотайте і коментуйте, а заодно допоможете мені виконати журналістський квест. Всім дякую.

ДЛЯ ШАУТІВ: Мої еУніверситети
http://www.erepublik.com/uk/article/-1344-2460676/1/20